1. Місце запису: село Закомірня Хорошівського району Житомирської області;
2. Дата запису: 25.08.2003 р.;
3. Хто записав: Максим Дворецький;
4. Респондент: Підопригора Олена Всеволодівна, 1939 р.н., народилася в селі Закомірня Хорошівського району Житомирської області.

Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років проживала в селі Закомірня Хорошівського району Житомирської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?

Да, пригадаю 46-47рр., розповідали нам і про 1933 р.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

Зараз кажуть, шо влада забирала все собі, а нам казали, шо надо почекати, бо война, ось тільки закінчилась.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

То шо ми ростили в себе на городах не відбирали, бо голова не дав, а те шо колхозі виростили, того й не бачили.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Коли ми ходили до правління, а зібрали нас не трохи, то казали як розійдемось, то буде нам горе, но завтра поприїздили солдати.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Поставили солдатів, щоб сторожили омбари.

Як люди боронились?

А як вборонилися, самі баби пооставались, ми поголосили і рзбіглись, бо казали, шо будуть стріляти.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Так, того і вижили.

Хто і як шукав заховані харчі?

Та сильно не шукали, бо зайшли, а подекуди й відказались.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ніде.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Та коли-не-коли давали.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

Та, ми давали чи якусь хустину чи плаття, щоб шукали.

Хто охороняв поля і комори?

Спочатку з сусідніх колхозів собирали сторожу, а потім вже солдати.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

В колхозі були всі крім євреїв.

Де переховували худобу?

Та худоба мало у кого була, і то шо було забирали, а хто і сам забивав.

В який час ходили забирати у людей зерно?

Не пам’ятаю точно.

Коли почали люди помирати від голоду?

Помирали, але небагато.

Хто зумів вижити?

Та всі якось крутились, а помирав хто слабий.

Чи допомагали люди одне одному виживати?

Та небагато помагали, даже родичі.

Які засоби вживали до виживання?

Крутились хто як міг, важко було.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Було і таке.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

То зараз не полило, але робили узвари всякі пил як чаї.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Малі робили самостріли та списи, бо кого оце й поймають того і їли.

Чи можна було купити чи виміняти в місті?

Їздили люди міняли, якшо шось було.

Чи був голод в місті?

Ні.

Чи відомі випадки людоїдства?

Не було такого.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На цвинтарі.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Шось люди давали.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

То було у нас до три броляри, шо за пляшку рили могили, хоронили на цвинтарі. Поминають померлих на гробки, а оце все менше, бо родини вже не позалишалось, хто і сам помер.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Ні.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

То кого винити крім правитильства.

1. Місце запису: невідомо;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Крижова Поліна Степанівна, 08.03.1937 р.н.;

Під час Голодомору 1946–1947 років  проживала в смт. Червоногранітне Володимир-Волинського району  (нині Хорошівського) Житомирської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору)

Мені було 9. Я була найменша з восьми дітей, які були у сім’ї. Батько працював сільським конюхом. Колгосп був не з бідних. Врожай в 46-47 рр. був гарний (жита і пшениці). На війні загинуло семеро. А один брат Микола був у Австрії. Приїхавши з Австрії привіз подарунки: годинник, хустки. Все обміняли на картоплю на базарі. Батько в конюшні під соломою ховав пшеницю і картоплю, яку привіз брат. Вночі приносив за пазухою хоча б на суп. Кожну ніч робили рейди і забирали, що в кого було. До нас не заходили, так як батько працював конюхом і вважався добросовісним працівником. Мати кожен ранок виносила хлібці і яблука, викладала на стовбцяк, тому постійно біля воріт була куча дітей. Голод пережили в селі нормально. Здається, ніхто не вмер. Випадків людоїдства не було.

1. Місце запису: місто Вінниця;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Крижов Віталій Володимирович, 12.01.1932 р.н., народився в смт Червоногранітне Володимир-Волинського району Житомирської області;

Під час Масового штучного голоду 1946–1947 років проживав в селі Скоморошки Оратовського району Вінницької області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Жили троє: мати, сестра і я. Батька забрали і не привезли ще у 37-ому. Вся робота була на моїх плечах. Мати була хвора і я годував усю сім’ю. Сестра тільки навчилась ходити. Жили дуже бідно. На хліб заробляв у сусіда. Але того було замало. Добре, що в селі була річка, то їли багато риби. А риби таки було багато. У сусідньому селі був баштан. Ми з хлопцями перепливали річку і крали кавуни. Кидали їх на воду, а потім гнали на другий берег. Але коли настала зима, то їли запаси риби, які я ловив і засолював ще зліта. Пам’ятаю: сестра плаче, матері погано, а я годую їх мерзлою напівгнилою рибою. Мабуть, і добре, що була зима, то хоч вона позамерзала, а так би не залишилось нічого. Все село вижило завдяки цій рибі, якої було дуже багато в річці. Під весну я почав здирати березову кору, бо вона була смачною, і їли замість хліба з рибою. Так, мабуть, якби не наша річка, було б набагато тяжче.

1. Місце запису: село Качківка Ямпільського району Вінницької області;
2. Дата запису: 05.08.2003 р.;
3. Хто записав: Дворецький Максим;
4. Респондент: Муравицька Марцеліна Фромівна, 1930 р.н., народилася в селі Качківка Ямпільського району Вінницької області;

Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років проживала в селі Качківка Ямпільського району Вінницької області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?

Пам’ятаю тільки 1946.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

Врожай був наче хороший, але не було кому його збирати.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Партійці почали ходити та збирати зерно, жито, квасолю, горох, все що ще можна було забрати.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Траплялось, але рідко.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Щось сучили нам, а нічого не розуміли.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Тільки били.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Так.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Ховали, щось потрібно було робити.

Хто і як шукав заховані харчі?

Оглядали все.

Скільки їх приходило до хати?

По різному, але по одному не ходили.

Де можна було заховати продукти харчування?

Частіше закопували.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали, но мало.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники,                  худобу, тощо?

Одежей не забирали, яка тоді одежа.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Чула, дуже карані за цим законом. Деякі навмисно тікали – не витримували.

Хто охороняв поля і комори?

Були сторожі з солдатів.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Ні, але мусили.

Скільки разів приходили до хати?

Багато, вони шукали і шукали.

Коли почали люди помирати від голоду?

Осень.

Хто не голодував в селі і чому?

Начальство, яке відбирало все.

Хто зумів вижити?

Виживали, корову доїли.

Чи допомагали люди одне одному  виживати?

Інколи, хто міг.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Хто з родичів з городу, той привозив їжу.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

З липи  листя, цвіт, дрібні гілочки та бруньки), пекли пампушки, що були схожі на коров’ячі сухі кізяки. З кропиви, води та солі варили борщ .

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Чорниці збирали.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Воронів, горобців , голубів ловили.

Чи можна було купити чи виміняти в місті?

Не знаю.

Чи був голод в місті?

Був, але не такий, як в селі.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Нема.

Чи відомі випадки людоїдства?

Ні.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Всіх на могилки носили.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Грошей не було.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Наше кладбище.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Якщо є родичі , а так ні.

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві?

Родичі, вже всі інші забули.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

До Київського.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Нема.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр? Зокрема, чи

розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

Ні, але розповідали.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Владу.

1. Місце запису: смт. Козелець Козелецького району Чернігівської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав:невідомо;
4. Респондент: Куриленко Валентина Олександрівна, 15.07.1937 р.н., народилася в селі Ставиське Козелецького району Чернігівської області;

Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років проживала в селі Ставиське Козелецького району Чернігівської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1946 – 1947 рр.?

Да.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

Не забирали і нічого не дали в колгоспі. І неврожай був. І нічого не дали колгоспу. Голодовали. Давали суп нам, по черпаку, хто був на роботі. А ми як були мами є, то нам не давали. Но я ходила в десять год, то мені давали черпак супу.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Не було такого в нас. Бо не було чого в нас одбирать. І нас не було, не дома не чого, не було ніде куска хліба.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Такого не було.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Не було ж у нас такого.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Да було таке, було. Десь за колосок засудили. Всього було.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Було, було, а як же!

Як люди боронились?

Хто сильніший дак боронився. Хто слабший – дак у тюрму сажали.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Да де ж його приховаєш? Не було в нас його.

Хто і як шукав заховані харчі? 

Не знаю я.

Скільки їх приходило до хати?

Ну я не знаю, до нас не приходили – я не знаю. І нас не було, вони знали, що в нас нема.

Де можна було заховати продукти харчування?

Хто знає, де можна було ховати. Як їх не було.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Не давали. Тим, хто не робив, на роботу прийшов сьогодні, і не давали тим. І хто дома був з дітей – і тим не давали.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

Не забирали.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Чула, за п’ять колосків – п’ять год давали.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли – судили.

Хто охороняв поля і комори?

Об’їждчики. Такі самі люди, робочі.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Уже ж тоді мало хто не пішов, уже ж тоді всі були в ці роки у колгоспах. А хто не був дак десь робили.

Чи змушували йти людей в колгосп?

Не змушували, бо колгоспи ж були.

Де переховували худобу?

Да тоді ж не забирали, а як хто уже годував порося дак не давали колоть. Дак вигонили у ліс і там смалили, бо треба було шкуру здать. А яке ж сало як голодне порося.

В який час ходили забирати у людей зерно?

Не ходили ж у нас, не ходили.

Скільки разів приходили до хати?

Немає відповіді.

Коли почали люди помирати від голоду?

Таких не було, бо ж супу тоді давали хоч трохи давали. Супу ж було мати дві ложки принесе, до цього батвини наварить.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Да тоді мало їх було. Батьків же не було, а матері були.

Хто не голодував в селі і чому?

Хто на роботу не ходив. Ми голодували. Ну дак були ж батьки у кого при конторі робили чи про коморі, ті не голодували.

Хто зумів вижити?

Немає відповіді.

Чи допомагали люди одне одному  виживати?

Помагали. Було, в нас корови не було, люди давали молоко.

Які засоби вживали до виживання?

Листя їли. Пампушки з липового листя робили, клевер колоски. Дак ото як посядемо на роботі, так і довбемо.

Чи можна було щось купити в місті, чи виміняти?

Да, можна було – так грошей не було. Сімдесят рублів платили на трьох дітей.

Можна.

Чи був голод в місті?

Не було тоді.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Не було.

Чи відомі випадки людоїдства?

Не було.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Хоронили на кладбіщі, як і всіх людей.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Да, платочки давали, да хто там що давав, і так хоронили.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Да не було в нас від голоду.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Поминали. Я не знаю чи в сорок сьомому ходили, чи не ходили – у сорок восьмому ходили.

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві?

Цього я не знаю.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Не було у нас церкви. Була у Патютах.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Ні.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1946-1947 рр.? Зокрема, чи 

розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

Розповідала, а як же ж.

1. Місце запису: село Вороньки Бобровицького району Чернігівської області;
2. Дата запису: 19.11.2005 р.;
3. Хто записав: Кригіна Ірина Олександрівна;
4. Респондент: Колотушка Любов Іванівна, 1919 р.н., народилася в селі Мотійкі Народицівського району Житомирської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Мотійкі Народицівського району Житомирської області;

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?

Так, був голод і в 1932 і в 33, і в 1946-47 роках ми переїхали в Київ.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

Нєт. Урожай був великий. Але ж тоді все забирала влада.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

У людей забирали врожай старости, та ще люди, яких уполномочивали.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Может і були, невідомо.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Ні, документів на збирання продуктів не було. Це навіть були люди з села, даже був якийсь родич, котрий забрав зерна, бо був уполномочений.

Забирали до сільради, змушували силою, та й було, що висилали.

Все боялися, все віддавали, а хто ховав – били.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Ні – зброї не мали, але сестра побігла якось у поле позбирати колоски, так пан їхав конем, то побачив і сильно бив нагайкою, поки вона не втікла в борозну і не сховалася.

Як люди боронились?

Люди боялися, мовчали. Ми навіть і подумати не могли щось казати. Це зараз говоримо, а раніше владу поважали, боялися.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Ми з сестрами і братами закопували все в землю, звісно, якщо було що закопувати. Влітку закопували біля городини.

Хто і як шукав заховані харчі?

Шукали продукти люди з села, яких вибрали забирати урожай.

Скільки їх приходило до хати?

Приходило по двоє хлопців. Було й більше.

Де можна було заховати продукти харчування?

Закопували в землю залишки їжі, а взагалі була у нас діжка, то даже з неї вимітали все.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Та тим, хто пішов до колгоспу давали якусь похльобку.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

Спочатку брали їжу всю, потім вивели корову.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Не дозволяли збирати в полі навіть колосків. І на своєму городі тоже. Ми потайки, коли були дуже голодні, особєнно взимку, йшли на поле і гризли корні капусти, які були залишені в землі.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Забороняли збирати і колоски, і залишки городини, але потайки збирали.

Хто охороняв поля і комори?

Ніхто не охраняв поля, а комори були зачинені просто.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Люди по-всякому – хто хотів, а хто – ні, а в основному це ж надєли давали на душу населення. А у нас були всі маленькі і треба і в колгоспі працювати, а на полі нікому, тому батько не вступив в колгосп, а мати рано померла.

Чи змушували йти людей в колгосп?

Людям пропонували землю і так їх заманювали в колгосп.

Де переховували худобу?

А де ж ту худобу можна заховати, вона ж велика.

В який час ходили забирати у людей зерно?

Вдень забирали зерно і продукти.

Скільки разів приходили до хати?

Часто приходили.

Коли почали люди помирати від голоду?

У 1932-33 роках мерли люди з голоду.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Конєчно були приюти для дітей, але я як сама сирота, можу сказати, що нікому до мене діла не було.

Хто не голодував в селі і чому?

Не голодували у селі ті, у кого був хліб, хто вступив у колхоз.

Хто зумів вижити?

Ті, хто ходив збирати зерно, продукти, хто міняв щось на продукти, той зміг вижити.

Чи допомагали люди одне одному виживати?

Да, ті хто міг допомагав. Сусіди інколи приносили їжу.

Які засоби вживали до виживання?

Картоплю вибрану на городі перекопували (картоплиння, так зване), колоски потайки збирали з полей.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Родичі допомагали харчами і трохи якоюсь одежою.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Їли траву, збирали літом ягоди в лісі. Терен їли.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Їли жолуді дуба, барбарис, грот, кашку клена, квіти акації.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Їли горобців, голубів.

Чи можна було купити чи виміняти в місті?

З міст приходили міняти на їжу мило, тканину викрашену.

Чи був голод в місті?

Так, в містах був голод, але в 1945-47 роках працювали. Я, наприклад, на заводі Києвському – Радіозаводі Дарницького району. Так ті, хто працював, їм давали трохи хліба, так, під’їжджала машина і кожному видавали його торбинку з хлібом.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Ні, відомостей і даних нема. Невідомо. Але багато.

Чи відомі випадки людоїдства ?

У селі – ні, а говорили, що в Києві був людожер, який полював на людей, говорили, що з цього м’яса і ковбасу робили.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Людей хоронили, якщо була змога, прямо на дворі.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Не знаю.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Захороняли людей на кладовищі.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Родичі поминають померлих на свята.

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві?

Так.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

В нашому селі Вороньки є християнська церква.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Хрести померлим є, але не всі збереглися. А пам’ятники є братською могилою.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр? Зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

Зараз молодь мало знає про ті роки, але дітям і онукам я розповідала.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Зараз я розумію, що винна влада.

1. Місце запису: село Дмитрівка Бахмацький район Чернігівська область;
2. Дата запису: 14.11.2005 р.;
3. Хто записав: Солопенко Н.О.;
4. Респондент: Ребік Валентина Пилипівна, 1938 р.н., народилася в селі Дмитрівка Бахмацький район Чернігівська область;

Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років проживала в селі Дмитрівка Бахмацький район Чернігівська область.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 рр. або 1946-47 рр.?

Я харашо помню голод 1946-47 рр. Пішла в 1 клас. Голод 1932-33 рр. по расказам мами: Евдокії Федорівни, 1920 р. н. Плакала. Споминала, не любила про це говорить. Больно, страшно вспоминать.

Які, на Вашу думку, були причини голоду?

Причини голоду: забирала советська влада – це ті, які були старці, голота, бомжами зараз їх називають, стали при владі, а хазяїнів розкуркулили, викинули з двору, з оружієм зайшли з сільради, з нашого села їх знали люди, голота і боялись, обходили їх двори. У мене була хустка, казала мати така «ой сумне», «таке сумне» (дуже красива), то «заклеймовані прокляттям», як вони і співали про себе, бачу безбожниця стоїть його дочка в моїх хустці. А я співала в церкві, в колгосп так і не пішла, уміла шити, цим і спасалась в 1932-33 рр., а ніхто не вмів шити. Куркулькою називали, як не людина, а ми трудилися моцно. Батько з братами і сестрами, з синами втікли в Москву, щоб не розкуркулили, а вернулись в село Дмитрівка в 1937 р. Тому і вижили.

А не урожай, засуха, розруха – це 1947 р, жили в землянках. Повисихало, випалило і налоги.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

В 1947 – не відбирали, як в 1933 р., там насильно штиками забирали все під чисту. Душа залишалась ні кола, ні двора – голод. Треба було йти на палочку – трудодень; тиждень і три дні. Робиш і  все не заробиш нічого, голодний. За палочку одержували пайок, буряки чи картоплю; кожному по маленькому кусочку хліба, за яким треба було стояти в очереді цілу ніч, це у кого сили є. У нас не було з мамою. Вирощене в городі забирали з сільради, як агенти налогів, на кожне дерево, курку, порося – налог шкуру. З корови – молоко. Ходили в 1947 р. по хатах переписували, люди ховали порося, щоб не кричало. Дерева, сади вирубували. За корову носили налог молоко, да і в кого вона була після війни, в одиниць, чудом залишилась. Самі голодні, а по плану несеш, бо опишуть і викинуть з хати, розруха після війни, що залишилось.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Були, як і всегда доносчики, їх призирали, не пускали в двір, але ж село, не виженеш з двору, якщо знаєш їх, що стукачі. Гроші їм якісь платили, цим сищикам. Обходили їх, а воно і пролізе в сарай, і донесе.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на забирання продуктів?

Про документи ніхто на це не звертав, поки знаєш їх, що вони ж «хазяїва» боялись, з призренієм між собою за них говорили. Ці люди були завжди не в повазі. Бандіти, святого нічого не було, да в і душі пустота.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Викидали з хати компаніями, тоді не рахували 5-7 чоловік з оружієм, убить могли, висилали в 1932 р. А в 1947 р. – не здав — налог, викидали з хати, теж компаніями ходили оббирали людей голодних. Їздили діячі в Западну мінять на продукти в 1946-47 рр.

1947 р. покарання були пльотками за колоски. Дітей посилали і я ходила в полі  збирати в торбочку колоски, а «непрацьований» на коні летить, а тікаємо, ми діти, по смерті босими ногами, дожене, отшмагає так, що довго болить батогом, ще й отбере колоски, а якщо старші діти 14 р. – садили в тюрму.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

З оружієм ходили, які забирали. Настоящі сатаністи в 1933 р. Вони всі закінчили життя по-собачому.

Як люди боронилися?

Ніяк, як будеш боронитися, якщо викидають з хати. Всі боялись.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Якщо не замітять, то в 32-33 рр. А від налогів не сховати в 1946-47 рр.

Хто і як шукав заховані продукти?

Штиками жилізними протикували землю у хаті на городі, це в 30-х роках. А в 1946-47 рр., винюхували, видивлялись, де не закопав, не зміг заховати.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Компанія від 3-7 чол., не помню, багато. В 1932-33 рр., а в 1946-47 рр. налоги – по хатам компанії також 3-5 чол., або і більше.

Де можна було заховати продукти харчування?

1932-33 рр. як Бог дасть, у кого пронесе, не залитять, це милість, чудо. 1946-47 рр. – голод, не було що ховати, на полі гнилої картоплі навибираєш, а потім животи болять, а то буряк, варили лободу на весні.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Відроби палочку – тільки тоді получиш пайок, а його робиш – робиш і тиждень і три дні, а мати була не штатна, накладали на них буряк дарок! 20-30 соток повністю оброби, мати шила, цим і жили, а в 50-х роках дозволили брати гичку наштатним за ці 20-30 соток, насильно, бо опишуть хату.

Забирали лише продукти харчування, чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

В 1932-33 рр. продукти харчування забирали, худобу, а речі – ні. Не виконав налог в 1946-47 рр. – то описували, всі боялись цього, то вже останнє отдавали. Налог на продукти харчування, худобу.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли, старших дітей в тюрму садили, а малих, таких як я 6-10 років, били нагайкою, забирали торбочки з колосками. Діти, що в тюрму попадали, в село так і не вертались, якось про них і не слуху, не духу не чули.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Охороняли ті, що владі служили, нечесні люди, непорядні.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Як в рабство хто хотів, то сам собі хазяїн, вільний при […], а то раб колгоспний. Насильно заганяли робити на трудодні в 1947 р., а щоб вижити сильніші – в колгоспи в 1932-33 рр.

Чи змушували людей іти до колгоспів, і як? 1946-47 рр.

Хто ж хотів іти добровільно в колгосп. Робиш, робиш тиждень і три дні, а все не заробиш на трудодень. Заставляли, що хто мав сили, йшли в колгоспи, що дадуть щось. А ще в кого чоловік, да, гроші – золото якесь приховали, то надіє на те, що вижити, була.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Як ти її сховаєш? У кого була, платили налоги молоком, а самі голодні, бо норма з корови була велика. Колгосп не допомагав нічим.

В який час ходили забирати у людей зерна?

Не пам’ятаю, коли захотіли, тільки не ночую, по дню, щоб видніше було забирати, що не заховали.

Скільки разів приходили до хати?

1947 р. Один раз до нас прийшли, нічого немає, то чого їм ходити, доносчики-сищики теж провірили, в селі не сховаєшся.

Коли люди почали помирати з голоду?

У кого все закінчилось на виживання, кожен сам як може. Ніхто нікому не допомагав. Кожна сім’я виживала сама, як могла. У всіх ніщита, то у кого будеш просити. У влади? У людей без душі?

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Забирали в детский сад, а в 1933 р. мама говорила, не цікавилась, бо коли голодний, сил немає думать, знаєш, що ти доживеш, наче ніхто ними не цікавився, діти самі виживали, як могли.

Хто не голодував у селі і чому?

Не голодувала сільрада, ті, що служили владі; вчителі – їм пайки давали; жиди; військові. 1946-47 рр. і в 1932-33 рр.

Хто зумів вижити?

З Божою допомогою. Як чудо, на виживання.

Чи допомагали люди один одному у виживанні від голоду, чи ділились продуктами?

Якби було чим, то ділились, а як немає, то чим же. Кожна сім’я сама. Чи чоловік живий, у кого золото, речі приховані, все міняли на хліб. Ограбленій багато було, могли напасти, на тих у кого щось припасли, убити-вирізати.

Які засоби вживали до виживання?

Мати шила, міняла на продукти, колоски збирала я в 1946-47 рр.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Рідні не могли допомагати, бо самі від вітру падали. У сусідів був батько і сім’я мала гроші, то вони мали сили стояти в черзі за хлібом цілу ніч, по черзі і сухарі сушили, а я залізу до подружки, голодна, а ніхто і не дасть.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Пекли буряк, лободу на весні варили крапиву. А колоски – це делікотез був, зернятка через саморобну тетрушку: всередині треться, получались висівки, з них пекли млинці. Ой, які ж добрі вони були для нас голодних. А в лісі лісник не дозволяв навіть збирати сухі палочки, крючками стягували сухі палки, в’язочку несли ночую, щоб не бачили, приносили, щоб на чомусь варити, а як побачить лісник-надзіратель, перерізав і на землю, прогоне. Так ніч збирав і ні с чим прийшов, немає і зварити на чому.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

З дерев їла конюшину – товкли у ступі і пекли пампушки, щавель, насіння буряка, гнилу картошку – рвота якось вижили на виживання. В 1932-33 рр. був врожайним, але забрали хліб у людей. Голод страшний. Мерзлу картоплю гнилу викопували на полі, дозволили взяти, бо гнила, а потім животу, якось вичухались з животами. Полова гречана макуха, пекли млинці з полові. Листя кукурудзяне сухе. Матері хтось дав зелену цибуля, вона її наїлась, то все життя не могла їсти і дивитись на зелену цибулю, навіть в їжі. Полова ячмінна дуже жорстка.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Собак, котів, горобців не було. Ми не їли, я не пам’ятаю, а може мати не говорила, хоча м’яса я не пам’ятаю, щоб ми їли.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Робітникам на заводах давали пайки. В місті голод був такий же. В місті обмінять можна було, по селах ходили просили милостиню.

Чи був голод у містах?

А як же, однаково.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Більша половина, через хату в 1933 р., навіть вулички опустіли, трохи менше в 1946-47 рр., але опухлі ходили, помирали, але не в такій кількості, то розруха і неврожай. А хто знає, інформації ніякої. Хто що говорив, писав, тільки усно із уст в уста.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

1932-33 рр. були – їх розстріляли, а в 1946-47 рр. не було у нас.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Спеціальні наймали, платили їм. Братські могили за селом десь, але ніхто не говорив, не було сил цікавитися в 1933 р., більше мовчали і умирали. А в 1947 р. ховали рідні, на кладовищі, або братська могила.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Хто залишився і у них померли рідні, знайомі, близькі приблизно знають і згадують.

Чи поминають їх на «Проводи», «Пробки», «Зелені свята»?

На всіх православних святах поминають. Якщо були хрещені і всіх без імені православних. Завжди поминають на Пробках, на святах, в церкві, хто хрещені були!

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

В церкві православній завжди поминають, і будуть поминати православних без імені, і за всіх, і в тому числі і від голоду. Про голод не говорили 1932-33 рр., передавали усно з уст в уста, боялись. Тепер в церкві відкрито поминають, з уточненням.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлих від голоду?

У нас немає.

Чи є у Вашому селі церкві? До якого патріархату вона відноситься?

Я православна з української православної церкви. З розкольниками-філаретовцями діло не маю. Православна церква – одна, а на якій території находиться, то і відносили чи білоруська, чи грузинська, чи руська. Розкольників, самосвятів, сектантів не признаю! У нашому селі не признають. Це не наше від лукавого.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33 рр.? Зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

В кожній хаті про це знають і в школі розказують, і пишеться багато. А діти і внуки знали, від моєї матері ще коли в книжках і не писалось. У 1981 ще й не вірили, хто не був в цей час на Україні за 1932-33 рр..

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Ті, хто ненавидів православних, хто знищував наші православні храми, розстрілювали, висилали наших православних священників, хто розстріляв царську сім’ю з дітьми, хто розстріляв в 1918 р. св. Митрополита Київського і Галицького Володимира. Всі страшні злодіяння робила влада – іудо-радянська влада, іудо-більшовицька. В 1933 р. – влада іудо-радянська на Україні, серед влади було багато голоти, п’яниць, жидів, зараз їх називають бомжі, туніядці, паразити.

1. Місце запису: село Мироцьке Києво-Святошинського району Київської області вулиця Калинівка, 62;
2. Дата запису: 16.12.2019 р.;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна, Кравчук Тетяна Володимирівна;
4. Респондент: Недашківська Валентина Адольфівна, 01.12.1941 р.н., народилася у селі Мироцьке  Києво-Святошинського району Київської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років проживала у селі Мироцьке  Києво-Святошинського району Київської області.

(під час розшифровки з відео матеріалу, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як вас звати?

Мене звуть Валентина Адольфівна Недашківська. Я народилася 1941 року 1 грудня. Я народилася в Мироцькій торгартілі. Була торгартіль тут. Мій батько і мати з Хмельницької області. В 1935 році, батько як поляк був гнаний і він тікав, і втік на торгартіль Київської області. Втік в зв’язку з тим, щоб його не розтріляли. Тому що поляків на Україні в великій кількості розстрілювали, істіна правда. І мати моя тоже полька. Вони находилися у польських поселеннях Хмельницької області, але в різних. Із уст батьків, я дуже часто чула про Голодомор 1932 р. Часто вони говорили, якщо я і діти, мої брати і сестри не хотіли того їсти, того їсти, батько кричав, говорив «Вам немає Голодомору». І з розповіді матері, дуже мати, як я вже підросла, і вже після війни було, мати розповідала про цей Голодомор. Вона вийшла заміж за мого батька, станція Антоніни, Хмельницької області, де находилися дуже великі амбари, находилася там пшениця захована, в амбарах, у великій кількості, тому що урожай був надзвичайно великий. У цих роках у 32-му і перед 32-им Германія готовилась на повстання, таке як в нас революції. Усе, що там належало, лежало у тих амбарах, воно відправлялося поїздами, нагружувалось на вагони, тому що батько влаштувався туди гружчиком, в Антонінах, а мати пішла в колгосп робити, тому що ті, що працювали в колгоспах вони отримували пайки, які пішли в колгосп. Пайки які, там готовилися обіди і видавали їм на місяць там по літрі молока, по літрі сироватки, по літру ще чогось, отаке. Отаке давалося за заробітну плату. Но їх годували. Дід мій, Шиманський, дід мій працював там же ж, також на цій станції Антоніни, працював сторожом. І цю всю картину, де вивозилось це зерно, вони дуже скоректували на мене, що я навіть приїжала в Хмельницьку область і розповідала людям те, що говорили мені батьки. Тому що дід мій був сторожом, а батько гружчиком. Туди приїжав на кінноті сам Будьонний, який не допускав ті, які голодуючі сюда повзли, повзли голодні, не допускав, розстрілювалися прямо на місцях. Розстрілювали і це було на очах мого батька і діда. Істінна була. Це розстрілював Будьонний. У цьому році забиралося, у 1932-му і, можливо, і раньше трошки забиралося, але вражай був дуже великий, все у людей, які не йшли в колгосп і не підписували контракт, под чистую забиралось, залишали їх, як голі, босі, простоволосі. Нічогісінько ніде не було. Зрозуміли? Не хотіли кориться і йти в колгосп працювати, а їх заставляли, одбирали все і всі були голодні. Значить, під скірдами соломи чи що там де вбиралось, люди повзли мертвими були і їли своїх дітей. Істінна була, це розповідь моїх батьків. Наскільки був страшний голод, що передать не можна, не хватало їжі, тільки ті, шо пішли в колгосп так їх хоть годували. А які протестували проти колгоспів, бо колгосп почався в 24-му році, заснувався колгосп у тому місці. А це був 32-ий рік, ну мало йшло туди працювати, значить все ще були одноосібні господарства, у людей все відбиралося і їх хотіли знищити повністю. Голодні, вони не знали, що їсти і їли, що тільки могли. Зрозуміли? Якщо хто вижив. А то лежали трупи, де угодно, було під скірдами, на полях, скрізь валялись. А особливо, вони знали, що амбари в Антонінах, вони й зараз є, там находить пшениця, велика кількість зберігається зерно. Туди не можна було нікому попасти. Мій дід робив, так він зробив дирочку, таку в амбарі, батько був гружчиком. А у батька було троє менших сестер. І одна була – 7 років сестрі. І вона підповзувала під амбар і вона забирала земно. І так вони зробили жорно таке, крутили, і так вони, звичайно вся сім’я спаслася. А платить тоже, мало платили, хоть і батько мій гружчиком був, дід сторожом, платили дуже мало і ніде, нічо не продавалося, бо нічого не було. Зрозуміли? Була дуже страшна голодовка, Хмельницька область.

Так це станція Антонівка, а село?

Антоніни, село Малий Чернятин.

А який це район?

Старокостянтинівський район.

А в селі багагто людей померло?

В селі багато померло. І навкруг багато повимирало. Тому що не йшли в колгоспи. Це там навколо є Малий Чернятин і Великий Чернятин. І там голодовки були дуже страшні. По-перше там чорнозем, врожай був дуже високий, пшениця вродила була, все відправлялося в Германія, шоб відбулась нацистська, нацизму ше не було, все, Гітлер не прийшов до влади, поки був Курт і була Роза Люксембург, оці всі були. Вони хотіли створить, но прийшов Гітлер, все це вибив і не стали перевозить зерно, все зерно везлося за границю. Прямо з України, вивозили з цеї станції Антоніни масово, коли вже Будьонний приїхав туди і стеріг це зерно, так вже можна понять, шо це там таке було.

А місця масового поховання в селі є?

Я не знаю. Я за це не можу, тому шо мені не розповідали батьки, чи там масово єсть поховання.

А скажіть ці села, що вимерли, туди пізніше когось переселяли?

Ті, які пішли в колгоспи – вони позалишались. Я ж вам розповідаю, як ті, шо в колгосп пішли. От, наприклад, мати пішла, вона працювала на заводі цукровому там дуже далеко цукровий завод, 7 кілометрів. Вона, батько забрав її і зразу відправив її в колгосп. І вона пішла дояркою пішла працювати. Вона дояркою працювала і так платили їй: літер молока, літер перегону і літр олії там, може ше щось. І годували їх, кожен день варили казан їжі. Там вона їла.

А про торгсін мама нічого не розказувала?

Нє.

А про чорні дошки, про режим чорних дощок?

Нє. Цього нічо, тільки за голодовку.

А от вивозили все із колгоспу, забирали?

Забирали з цих амбарів, забирали все зерно, под чистую вивозилось, вагонами грузили і везли в Західну Європу.

Так, а по дворах хто обшукував, хто забирав?

Місцеві, власники ті, шо по дворах ходили і вишукували, забирали все і з погребів, чи з ям, де що заховано, все находили і все забирали. Залишали дітей, дітей з дітьми голодних, не було, де що взять. І вже нічо не продавалося, ніде. І де вони зароблять?

А коли перестали голодувать? Як це завершилось?

В 35-му році батько вже сюди втік. Сюди на Київщину втік. Оце наше село Мироцьке, а була Мироцька торгартіль, так під ліс, я там народилася. Там сім’я вся моя, мої сестри і брати. Він у 35-му вначалі втік, тому шо вже переслідувалися поляки. Я із родини поляків і сама я полька рахуюся. От, так що дуже переслідувалися. І не можна, його товариша були розстріляли. І в загальну яму вкинули і там він.

А як маму звали?

Євфімія.

А прізвище?

Шиманська вона. А по батькові Дашківські ми.

Батько не змінював прізвище?

Ні, залишився.

А після війни про голод розкажіть.

А 47-ий. 47-ий значить був неврожай. Уже я трохи пам’ятаю. Оцей період я пам’ятаю. Це я вже дошкільного, шкільного віку вже була, мабуть. Я 49-го пішла. А це дошкільного я віку була. Ну вже цей період я пам’ятаю гарно. На тогартілі не можна сказать, шо там голодовка була, тому що батько він був не учасник війни, а був в партизанах, він не зрадив своїй батьківщини, любив дуже Україну, ну в якій ми жили. Він не зрадив, а в лісі, ми були жили в лісі, там була заборона взагалі партизанам і це все пов’язане з партизанами, де випікався хліб на торгартілі, бо там було пекарня. І залишився він один на торгартілі муржского пола, йому білий білет був. І нас уже було троє дітей. Ну він за життя дітей дуже переживав. Але німці, якби взнав хто, шо він зв’язаний з партизанами, був би розстріл всій сім’ї. А так він нікому не говорив, лише залишили були на торгартілі директора, який до війни працював директором і зайшли війська на торгартіль, і він залишився на торгартілі, і організував партизанські загони, вся важ до Мірчі більше туди, там організовувалися, але торгартіль вони не залишали, тільки хто, що. Тут стояла в лісі пекарня і тут випікався хліб. Випікала полька, вона тоже із Хмельницької області, вона тоже по національності полька, приїхала була сюди на торгартіль працювати, вона випікала хліб, а батько супроводжував партизан із хлібом безкінця. Через ліси відправляв туди, де находилась організація. Значить, батько був міцно пов’язаний із партизанщиною і він отримав після війни медаль, хоть як поляк його ж ловили, хотіли застрелить його, а получилось шо він патріот країни. Отримав медаль за Велику отчизняну війну і він на торгартілі залишився і на торгартілі він був вже начальником участка великого, от. І він отримував там пайки, тому шо торгартіль отримувала пайки американські пайки і я пайки ці пам’ятаю, які отримувалися із Америки, бо був заключений договір, ці пайки присилали нам на торгартіль. В коробочках консерва, в коробочках повідло отакі, там сухе отаке в коробочках, це присилалось, я це пам’ятаю. Давали там по кілограму сала всім робочим, вся промисловість робила на торгу, а торг необхідний для держави. В 47-му році я пам’ятаю, ходили з торбами і я пішла в 49-му році в перший клас і ті учні, де батьки загинули всі на фронті, а вони ж були переростаками уже, вони дуже страдали. В їх не було батька, а мати працювала в колгоспі, в колгоспі тоді нічо не уплачували, ті дути дуже страдали, голодні, виснажені, ходили з торбами, їжу просили кругом, а в торгартіль  уже регулярно ходили, приходили діти просить їжу. Так це я пам’ятаю, бо я 47-го не голодувала і не можу сказати, шо я з голодного краю. Ну були недостатки.

Ну у вас батько був, який працював, то було.  

Ну да, працював, дітей кормив все таки можна сказать. А ці діти були голодні, я весь час згадую, як так радянська держава могла поступить з тими дітьми, в яких загинули батьки, матері в колгоспах нічого не отримували і ці діти не ходили в школу. От, наприклад, я ходила весь час у школу, а діти оці пасли корову до глибокої осені, а з весни знов начинали корови пасти. І так вони рік не закінчували, залишались на наступний. І вони, мабуть, по три, по чотири класи покінчали, так і вони не вчилися. Бо не було можливості їм вчиться. Я пішла 42 учні в перший клас, а вже 7 я кінчала було 22 учні, різниця велика, це все було відсіяно за ці всі роки. Вони не встигали з програмами, вони нічо, тому шо вони жили в дуже скрутних умовах. Після війни 47-ий рік був дуже тяжкий.

А податки які були?

Податки. Значить на кажду корову – 220 молока винести, 120 яєць виносити на кури і здати м‘ясо, шкуру здавали, шкуру здавали, усе здавали з свиней. Податки були великі і на дерева. В нас дерев там не було, а у селі навіть на кожне дерево накладалася дань і людина повинна була сплатити за кажне дерево, вирізували усі дерева. У селах садів не було, майже. Тому що все вирубували, бо не було чим платить, люди дуже страдали тим, що не могли даже ці податки сплатить. О, були облігації, наприклад, на торгартілі, облігації там на рік чи на п’ять років, о, видавали облігації, а гроші забирали за них. Так це і в колгоспах так було.

А мама вам розказувала в селі, ще в Хмельницькій області, церква була?

Вона не ходила вже в церкву, вона не ходила в православну церкву, вона сама католичка. Мої батьки католики.

Ну це вже як з батьком вона почала жити?

Да. І вона і не до батька, вона сама полячка.

Вона теж полячка?

Да. Із поселення польського.

Там і батько, і мати?

Ні, вони в різних. В різних селах, але обоє поляки. Так шо вони католики і вони не були пристосовані до православної віри. А католицькі церкви всі закривалися. Польська школа, моя мати пішла в перший клас, вона народилась в 12-му році, а пішла після 17-го року в перший клас і ще були польські школи, от, кругом були. І закривала радянська влада польські школи закривала, відкривала російські в добавок, і українські були тоді, російська мова в все це добавлялась. І значить її дід і баба не пустили, бо мій дід по матері був на фронті, він воював і Декікіним, і з Дедевичом, і з цим, з усіма воював даже, хто проти України йшов і Петлюра, і оце всі, які воювали із Україною і був він аж в 22-му році чи в 21-му прийшов мій дід от радянську владу захищав. Він хоть і поляк, а думав, шо буде прекрасна влада, так як і ми думали, шо Україна прекрасна, от так думалось і все. Те саме все повторюється.

1. Місце запису: місто Київ, Національний музей «Меморіал жертв Голодомору»;
2. Дата запису: 22.05.2019 р.;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Кульчицький Борис Іванович, 20.02.1929 р.н., народився в місті Волочиськ Волочиського району Хмельницької області;
5. Розшифровка аудіозапису: Сопронюк Тетяна Михайлівна;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав у місті Хмільник Хмельницького району Вінницької області.

(при розшифровці матеріалу з диктофона збережено мову респондента)

Обставини нашої зустрічі зумовлені тим, що організатори цієї зустрічі сфокусували увагу, значить, на мені особливо. І тим якось виділили, що наче я якась особлива людина з особливими якимись якостями. Це неправда. Різниця між нами лише та, що я старший за віком. А хотів би поділитися спогадами дуже тяжкими про той час, коли мені було стільки років, примєрно як оце зараз вам, примєрно, значить. Я маю це на увазі, середина сорокових років.

Ведучи мову про голодні тяжкі роки в Україні, я хотів би застерегти від такої думки, яка мимоволі потрапляє, що, наприклад, голод, Голодомор тридцять другого – тридцять третіх років почався в ніч з тридцять першого на тридцять другий і закінчився тридцять першого грудня тридцять третього в ніч на перше січня тридцять четвертого. Це дуже помилково, дуже помилково. Справа в тому, що Голодомори, війни, епідемії, різні політичні репресії і до них, значиться, ще відносяться періоди психологічного зондування населення – вони не виникають раптом, значить, з якоїсь години по якийсь час. Вони плануються. І зараз вони реалізовуються, вони здійснюються по певному умислу. Наприклад, такий що показує, що було і в тридцять першому, і в тридцятому, і в двадцять дев’ятому… В двадцять дев’ятому почалася колективізація. Що це означало? Це означало примусове залучення селян до колгоспів, а хто не виявляв такого бажання, то в того забирали начисто все: їстивне і неїстивне. І висилали до далекої Півночі, в Сибір й таке інше.

Вчора я купив газету, називається «Тайни пришлого», російськомовна, а тут мій, як то кажут, ровесник, трохи старший за мене згадує. Я не буду всю цю статью… Подивіться, що він пише/ «На дворе стоял тридцать первый год. Разгар коллективизации. “Приглашение” поступить в колхоз поступило и отцу моему. “А семеро ртов чем я буду кормить?” – семеро дітей – “Лошадь-то и землю вы в меня отберете”». Тільки-но він це сказав, як «“Ага, ты не с нами – значит, против нас.” И Токарева обвинили в антисоветской агитации и отправили за решетку». А коли вже автор цієї статьї волею разних обставин попав уже в місто, де було трохи легше, бо селян не пускали в місто, то до своєї сестри – а вона разом працівниця тракторного завода – сразу йому і заняття «мне подыскали. На всю комнату я должен был получить пайки хлеба по талонам. Тогда за хлебом очереди такие были: в четыре утра встанешь, и только в четыре вечера получишь пайку».

Це я до того веду, що, значить, як то кажут, часові пояси. Якщо я тридцять другого – тридцять третього голоду не пам’ятаю, потому що я був малим і, як я там вижив, тільки нам моя мама розказувала і батько, але хотів би сказати, що з тих розповідєй я не буду розказувати, бо мені розказували, і так далі. Я торкнусь середини сорокових років.

А перед тим, як це сказати, я хотів би застерегти від хибної думки, іще, іще і ще раз про часові рамки голоду. Особисто для мене залишився той період гнітючою пам’ятью не про себе, а про своїх близьких, рідних, сусідів, товаришів. Через це свої особисті відчуття я постараюсь обминути. Я хочу сказати про тих, які були поруч зі мною.

Мій дідусь, учасник війни Другої світової з сорок першого по сорок п’ятий рік, вернувся з фронту ранений в кількох місцях, хворобливий. І коли вже в сорок шостому році, в кінці сорок п’ятого уже, війна вже закінчилась, помер від голоду. І я пам’ятаю, що прийшла моя двоюродная сестра, бо він жив поруч з нами, і каже, що дєдушка вмирає, приходь, треба щось буде зробити, там труну і так далі. То я прийшов, і зараз пам’ятаю, що дєдушка лежить, значить, на такому ослоні, не кровать, а дерев’яна така лавка, і каже: «Якби я випив стакан молока, то, може, б я ви здоровів». Це мене по сьогоднішній день пече, а його не було. І в нас не було, і в сусідів не було, розумієте. Ну це вже він в такому, такій уже прострації, можна сказати, говорив. Далі, через кілька годин буквально, він помер. Не буду розказувати про ті похорони і так далі.

Моя мама попухла. От людина від недоїдання худне взагалі-то в більшості випадків, а є така категорія людей, організмів, які, навпаки, розпухають. Ів неї розпухли ноги, такі як, поробилися, як колоди дерев’яні, вот такого об’єму. І коли я щось там коло неї возився і нечаянно, значить, тикнув пальцем в ногу сюди, то тіло, значить, так і остається оця ложбинка від пальця. Розумієте, не відтворює, не вертається тіло назад. І це дуже тяжко. Я не знаю, як сказати переживати, но дивитися страшно, це бачити.

Моя двоюродна сестра, молодша за мене на два роки, жила за вісім кілометрів від мене. І коли я прийшов, то я жахнувся. Я ж кажу, я був отакого віку, як ви зараз. Мені вже трохи сімнадцять було, вісімнадцятий рік йшов. Я прийшов, я жахнувся, коли я глянув на неї, то в неї тіло, значить, просвічується, і видно жилки і кісточки. Тоже якась така, значить.

О. В.: Внаслідок такого голодування?

В сорок першому році, коли вже почалася війна, але у нас у селі селяни вспіли закагатувати картоплю, тобто викопувалася яма в городі чи в полі, і картоплю спускали в ту яму, а зверзу накривали там соломою, а ще зверху – такий борт утворювали землею. Пройшло п’ять років, коли ми почали шукати ту картоплю. За п’ять років вона начисто згнила, начисто згнила, і получилась така, значить, рідка маса просто. Так моя мама брала деко, ну, протвінь, я розпалював вогонь, і ми виливали цю суміш на то деко, і воно там варилось і жарилось і так далі, і получався такий пляцик жовтуватого кольору. А тоді я особисто, бо мама, незважаючи на такий свій стан, не змогла, я закривав ніс отак пальцями, відкушував кусок того пляжика, старався його пожувати трошечки, не дихаючи, не дихаючи, затамувавши подих, це зробив, і проковтнув, і тоді вже видихав. Потомушо то такий був сморід, що від нього голова паморочилася. Но як бачите, вижив.

Лежу я в хаті, а мама поруч, значить, на кроваті лежить, а я – на такому, значить, ну, лавці лежу. Холод десь під тридцять градусів. Заснути не можна через те, що не дає голод заснути і холод не дає заснути. І я от крутився-крутився, і вже десь під ранок таке наче марення у мене, що все крутиться, де б щось поїсти. Так я згадав, що в нас, значить, в льоху, ну погріб так називають у нас на Поділлі, льох, згадав, що ми колись туди картоплю кидали. І я ще згадав, що я, щоб вона там не набиралася вологи, не так швидко гнила, то я найшов якісь уламки досок і застелив. І вот я лежу, і мені в голові: ага, це ж в щілини між досками могли проникнути якісь там картоплини. Це я собі так малюю собі в голові. Встаю я, вдягаюся, йду я в двір, під ногами таке, йдеш – а воно рипит від морозу. І я добрався до того погреба навпомацки – ніякого світла немає – я навпомацки там став, значить, так шарудіти руко. Шарудів-шарудів, натрапив на ті щілини між уламками досок. Я їх відкинув – це все навпомацки – і далі шурую. Я до чого це вам так довго і нудно розказую – і все-таки я під руками відчув, ну, такі маленькі бараболинки, картоплинки, які все-таки туди через щілини кинули. Взяв я їх, зібрав – ну це була пригоршня, не більше, а то така жменя. І нарости з картоплі. Бачили, на картоплі є такі сині нарости оті? Прийшов я в хату – мами вже не було. І я, значить, почав, розтопив я пічку, почав я варити ту картоплю, а… І зварив, і її, значить, макогоном потовк, бо я її не… ну, не чистив, там нічого було чистити. Так, з лушпайками. І, значить, почав я їсти і я з’їв кілька ложок, і там трохи оставив, що мама прийде, кілька ложок. І тут же почав лазити по стінах. То не художній вираз, а це реалістичний. В мене такі болі почалися в животі, що я не міг знайти, значить, собі місця. Я катався по полу, а потім дряпався по стіні, но це не осознанно, це рефлективно. І вже я чуствую, що вже я вмираю. А якось потім відпустило. З’ясовується, що перед тим, як кинути туди картоплю, там було скидано ізвість, вапно. От картопля напит… Оті бульбочки набралися тої вапняної рідини, ізвість, розумієте. І я з таким, значить, захватом його з’їв.

Голод страшний ще не стільки самою своєю фізичною суттю, як, хотів би сказати, що він, значить, спотворює духовні якісь засади людини. Ну наприклад, в мене такий випадок був, що, коли я вийшов вночі на вулицю, ішла людина, бігла якась жінка. Це пізня-пізня вже була ніч. І в мене, значить, зародилася така думка, що я б її вбив. Але не вбив, тому що я знав, що в неї теж нічого немає. Но такий порив… То я хочу вам сказати, що, як, значить, міняється духовна суть людини. Про останні випадки, яків довелося мені пережити й бачити, які спотворюють… Ну, були випадки канібальства. Знаєте зміст цього слова, да? Людоєдства і так далі.

О. В.: Ви, можливо, ще нам трішки розповісте, де Ви проживали в той час?

Народився й проживав на Поділлі, зокрема на Хмельниччині, бувший Проскуров, місто Хмельницький колись називалося Проскуров. Зокрема, в місті Волочиську – це на старій границі між Польщею й Радянським Союзом. Батько мій – коваль, працював на цукровому заводі, а мама працювала на підсобному господарстві. У нас троє дітей – в мене було дві сестри, померли ще малими. В тридцять сьомому році мого батька розстріляли як ворога народу – це вже, то що я вам казав, політичні репресії. Ну не тільки його, а лише в ту ніч, в другу зміну заводу, забрали одинадцять чоловік. Тільки в ту ніч. Маму теж заарештували. А нас віддали в таке містечко Сатанів, в дитячий будинок. Але маму з якихось невідомих до цього часу причин, не тому, що винна – невинна, бо всі були невинні, якось відпустили маму. А їй порадив там сусід один, що тікай, бо прийдуть другий раз. То вона нас обох – мою меньшу сестру і мене – викрала з того дитячого будинку і ми переїхали в Вінницьку область.

З тридцять сьомого по сорок перший рік ми поміняли біля чотирьох десятків місце свого проживання. Нас ніде не брали. Не через те, що ми такі зачумлені були, – боялися люди взяти на квартиру. Де вдалося пожити два місяці, три місяці, а де одну ніч, а ранком приходив хазяїн чи хазяйка і казав… і коли взнавав, хто ми такі, то казав, що в мене ж свої діти, ідіть, будь ласка.

О. В.: Ну це, виходить, була дружина ворога народу і діти? 

Да, да, да.

О. В.: І через це постійно були переслідування? Ви боялися на одному місці навіть затримуватися?

Да. Війна, окупація. Чотири роки… Трохи менше. Три роки з лишнім я пробув разом з мамою в окупації. Моя сестричка померла. І вісімнадцятого березня тисячу дев’ятсот сорок четвертого року наше місто Хмільник (може, приходилось чути: не Хмельницький, а Хмільник в Вінницькій області є) звільнили вранці. Дуже була тепла зустріч з радянськими воїнами, бо то ж фактично були, ну, наші батьки, наші земляки і так далі. А вечером, коли мама витягнула з погреба речі, ну там пододі… еті.. простині, наволочки, білизна якась, одежа і так далі, з нього все текло, бо воно було там кілька місяців у погребі, в тому напиталося. Вона розвісила, я зайшов в хату, бо я гасав там кругом і всюди разом з своїми товаришами. І я прибіг в хату вечором, і вона мене з таким докором: де ти бігаєш? Сідай, щось поїж. І варит картоплю, ну, в етом, в мундирах, як то кажуть. І поїсиш – принесеш води.

В цей час, тільки-но я, значить, успів присісти – у хату заходить солдат і каже вже на порозі, мабуть, тому, що йшов ззаді, і нам ка’: «О, еще один солдат!» – звертається до мене. Від цих слів в мене і крила виросли, що мене назвали солдатом, що я вже такий, значить, дорослий, чи що. І він каже, значить: «Ну что, дорогой, надо армии помочь!». Це ще мене більше обрадувало, значить, що найшли за потрібне до мене так звернуться. І ми пішли, цих два солдати і я, вийшли. Коло церкви на вигоні я побачив іще отаких, як зараз сидят передо мною, хлопців зо два десятки. Ну, всіх я знаю, всі мене знали. І підійшов якийсь офіцер і, значить, так построїв нас, ну, поставив перед собою й каже: «Ти, ти, і ти, і ти – свободєн. Остальниє – за мной!». То я зразу сообразив, значить, собі так міркую, та й всі ми: підібрали нас не по віку, а тих, навіть і які були старші, я знав, що серед тих, яких залишили, то навіть і були старші на рік-два, но вони були більш хліпкі, розумієте? А такі більш-менш моцної статури – він відібрав (сміється). Значить, ми зразу зрозуміли, що щось маємо, значить, десь щось носити, перекидати, копати, виносити, піднімати і так далі. І таких зібрав. Так я, значить, но…

Ще радість була ще в тому, що нас взяли, що нас поставили на довольствіє – польова кухня була. А потом я попав в саперну частину, і так я опинився, значить, в армії. І в мене написано навіть і тут, в цій книжці, витяг з оригіналу, що такий-то такий-то, з архіву я взяв, бил нє мобілізован, а «привлечен из числа гражданских лиц». Ви мене зрозуміли? Не мобілізован, а прівлечон.

Ну а далі, значить, вже після тих років вже стало легше трохи, і воно потроху забулося. А щоб не забулося, я залишив своїм… Пробачте, де це мої окуляри? То я залишив моїй дочці Олені, онучці Тетяні, правнучці Нонні присвячую. Ця книжка видана, вона є і в Інтернеті. І я описую в цій книжці не стільки про себе, хоть називається «Листи до себе», скільки про той час і про тих людей, з якими я жив поруч, звичаї, характери, випадки різні і так далі і себе серед них. Через це я такий зробив епіграф, взяв у Моруа: «Якщо Ви маєте намір писати мемуари, – це я в нього взяв, – не розповідайте власну історію, нічого не змінивши, бо почуття сорому Вас паралізує. Нехай читач знає, що герой Ваш, – в даному випадку це я, – оте Ваше “я” – це все-таки не зовсім “я”, бо десь-таки оминув негідні думки, трохи додав романтики, трохи додав страждань і героїзму і не додав страху і мук сумління».

О. В.: А можна від мене запитання? Ви є очевидець подій голоду сорок шостого – сорок сьомого років. Яка причина його? Чому він був?

Дуже, дуже… Я тільки що казав, що війни, голодомори плануються, а не десь наче з якогось кутка випливають. Голод двадцять першого і двадцять другого року – це що таке? Продразвьорстка! Коли війська так називаємиє, значить, «чонівці», часті особого назначенія, забирали геть начисто все їстівне. Голод тридцять третього року постановою передбачений, постановою. Мається на увазі хлібоздача і примусове вилучення харчів тих, які не вступають в колгосп.

О. В.: І з колгоспу вивозили? 

Да, да, от пажа…. А тепер вернемся до сорок шостого – сорок сьомого року. І ще раз попереджую, що продати… Так не буває, що в ніч з нового року на другий рік то було так все нормально, а тут тобі на. Нє, так не було. Сорок шостий – сорок сьомий рік да, був неурожайний такий рік. Але ж кожен день з нашої станції товарної у місті Хмільнику відправлявся ешелон хліба. Тільки з нашої, з маленької! А на Україні ж сотні тисяч таких станцій відправлялися у Східну Європу, в країни народної демократії, як тоді говорили, щоб їх задобрити.

О. В.: В той час, коли тут хлібороби голодували?

Тут не голодуют, а вмирают, можна сказати. Далі. В сорок шостому році американці запропонували нам, значить, допомогу. Всі країни прийняли, які потерпіли від війни, а ми горді! У буржуїв собственная гордость, кєпку ні сдірьом с віска. Ми отказалися.

О. В.: Податки були?

Податки були. Я як згадаю за ці податки… Іще перед війною тих сорок кілограм м’яса, двісті яєць… шість центнерів картоплі, і навіть на еті, на фрукти, на ягоди. Ви ж більше знаєте.

О. В.: Був податок на все?

На все. Люди вирубували яблуні, груші, вишні, тому що тре було з них сплатити певний податок. Так щоб не було причини платить податка, то вирубували, бо не завжди вродить і так далі.

О. В.: Будь ласка, там ще запитання. Про харчування під час Голодомору. Ви нам дещо вже розповідали про ту картоплю, а от який раціон? Що кожного дня Ви їли? Де Ви брали їду? Можливо, якісь трави, рослини і так далі? Як виживали?

О Господи… Я не можу вам відповісти на це питання по дуже простій причині. По-перше, щоб не набрехати вам, а по-друге, значить, що я й сам толком не знаю, як я пережив це. То знайшли, значить, овес розсипаний на етом… на бувшому току. То, значить, кору мололи. Ви чули таке, да? Особливо дубову. Да, читали, мабуть? То, значить, з річки щось. Ну я, наприклад, ці, ракушки… В мене товариш, Іващук Микола, то їв їх, а я от не міг подолати в собі огиду. А він їв, при мені їв і так, значить, ще й мене запрошував.

О. В.: Ще, будь ласка, запитання. Для чого був вчинений цей голод? Яка мета?

Да, це добре… Значить, мета була дуже… В тридцять другому і в тридцять третьому, і в двадцять першому і двадцять другому роках – це роки піків голода, це не обмежені рамки, а піки голода. Вона була, щоб покорити, щоб примусити в даному випадку, значить, в роках двадцятих, це ж накормити, як то кажут, всю Росію, весь Радянський Союз і, кроме того, і ще й, значить, експортирувати зерно, хліб, за границю. А в сорокових роках – то же самоє була мета. То іще в колєктивізацію, щоб зламати опір людей до вступу в колективні хазяйства. Зламати опір. Це прямо в документах. Перед вашим приходом вони отут публікувалися.

О. В.: В тридцять другому році так Сталін до Кагановича і пише, що Україну потрібно втримати будь-якою ціною. Тому ми не можемо допустити, щоб цей опір на Україні, він зростав, і щоб цей народ, який почувався все-таки окремо, як український народ, виступив за те, щоб вийти зі складу Радянського Союзу.

Зламати його, зламати опір людей духовний, фізичний.

О. В.: Тому що дійсно, коли людина голодує, то знищуються навіть якісь духовні цінності, моральні цінності. Нам дуже складно навіть уявити, які це відчуття, коли людина голодує, але оцей страх голоду, він залишається після. Тобто люди, які пережили ці події?

Переб’ю Вас. Ви знаєте, яке в мене зараз відчуття? Людини, значить, яка їсть на сьогоднішній день в свою потребу. Я сам не вірю в те, що було! То як можна переконати?.. (сміється) Ви розумієте, воно забувається, воно відходить десь. І наче в мене таке враження, що я брехнув, а потім сам повірив в ту брехню і починаю її отстоювать. От така психологія людини така.

О. В.: А якщо ще десятиліттями говорили, що голоду не було, його заперечували, то людина вже сама повірить, що було чорне, що було біле?

Що голоду не було… Ви тоже знаєте, і можу послатися до вас, щоби… От пишеться – сім мільйонів, пишеться. Насправді точної цифри, більш-менш точної, не знає. Пата.. тому що в тридцять… голод був, значить, пік – тридцять другий – тридцять третій, а в тридцять четвертий, тридцять п’ятий і так дальше – всі начальники статистичних районних управлінь, не обласних, не центр… районних, були розстріляні. Чого? Бо вони були носіями інформації. Всі начальники районних, обласних, республіканських статистичних управлінь після голоду сорок шостого – сорок сьомого року дали підписку, що до кінця свого життя, в органи НКВД, до кінця свого життя не будут ніде ділитися тими відомостями, які вони не те, що на бумагах, а то, що в них голові, понімаєте? Бо то, що на бум агах, то вже ясно, що засекречене. От так ставилося питання.

1. Місце запису: місто Київ, Національний музей Голодомору-геноциду, вул. Лаврська, 3;
2. Дата запису: 17.10.2018 р.;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Гейко Ніна Семенівна, 1933 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років проживала в місті Кадіївка (нині Стаханов) Луганської області.

Усім доброго дня! Вітаю вас у Національному музеї «Меморіал жертв Голодомору». У нас сьогодні проходить одна із серій зустрічей «Усна історія», де ми ближче знайомимось  із різними голодами. І сьогодні у нас тема «Голод 46-47-х рр.», це один із великих голодів, що були в ХХ ст. на Україні, це масовий, штучний голод. Крім цього є в нас 21-23-х рр. теж штучний голод і Голодомор 32-33-х рр. Сьогодні у нас в гостях свідок голоду 46-47-х рр. Гейко Ніна Семенівна. Вона в дитинстві пережила цей страшний, штучний голод, відчула на собі ці всі події і готова сьогодні з нами поділитися своєю історією, історією своєї родини і своїм досвідом.

Я сама вчителька української мови та літератури. Я приїхала з Донбасу, вірніше не приїхала з Донбасу, а тікала з Донбасу. І за мною тяглась слава, що я на Донбасі «сіяла бандєровскую заразу».  Я кажу, якби мені показали в жменьці, яка вона та «бандєровская зараза», щоб я знала, що я сіяла. Я викладала українську мову, я вчила любити українську мову, я вчила любити Україну. І ось за свої 47 років педагогічного стажу і за 56 років громадської діяльності на Донбасі, я змушена була виїхати, як ото кажуть, з таким хвостом.

Автор цієї книги, вірніше не автор, тут багато авторів, а упорядник цієї книги – Андрій Іванович Бондарчук, передавав вам особисто вітання і бажав, і хотів, щоб ви прочитали цю книгу і взнали про ці події, про які в ній розповідається.

Я б хотіла поставити вам таке питання: «Скажіть, будь ласка, хто із вас прочитав якийсь твір, чи прочитав якесь повідомлення про голод, про Голодомор, що це таке? Якого письменника, якого журналіста, якого діяча, якого громадського діяча, ви чули і хоть хто-небудь знає, шо це за така тема? Шо це таке голод?». Я б хотіла відчути вашу відповідь. Хто не-будь може сказати? Ну, будь-ласка.

Учень: Статтю читав, не пам‘ятаю якого журналіста, але читав про 46-47-ий роки, що штучний голод із-за того, що продавали після війни хліб з-за кордон і тому селяни, особливо в Україні, якби, м’яко кажучи, не доїдали.

Не доїдали, а просто голодували і вмирали із голоду. Так от я у цій книжці два моїх матеріали. Я народилась завдяки голоду 33-го року. Мої батьки, голодні батьки, шукаючи шматок хліба, зустрілися в одному із радгоспів в 1933-му році. Тікаючи від голоду, вони створили свою маленьку сім’ю. І я у цій книзі ставлю питання: «Це добре, що був голод, чи погано, що був голод?». Якби не було голоду, не зустрілися б мої батьки і от тобі і розсуждай. Автор цієї книги написав про мене «протестне дитя», бо це дитя народилося на знак протесту проти голоду, що голод був, але життя продовжувалось і таким чином я появилася на цей світ. Голод у нас в Україні був спрямований на те, ви мабуть про це знаєте з уроків історії, з уроків літератури, на те спрямований, щоб знищити українську народність, українську націю, щоб знищити українську мову. Але я прожила, живу вже 84-ий рік і ніяк не можу дати собі відповіді на таке запитання: «Чому ж так в Україні українцям не подобається українська мова, українська культура?». Того що, якби всім українцям подобалася наша мова і наша культура, то не було б того, що ми маємо на сьогоднішній день. Ви гляньте, як інші народності, інші нації захищають свою культуру, захищають свої порядки, захищають все, а ми чомусь не зуміли навчитись захисту своєї культури і так по сьогоднішній день, я не даю відповіді на це питання. Але серед нас є такі патріоти, такі українофіли, які докладають усіх зусиль для того, щоб українська мова, література і українська нація вижила, що саме проти цієї течії, проти цієї живучості українського народу і була спрямована політика комуністичної ідеології на те, щоб знищити. Якщо не війною, то голодом. Якщо починати з голоду 1922-1923-ого років, то я хочу сказати, що цей голод був, ну можна якось сказати оправданий. Тому що це тільки починала, починала приходити до дії радянська влада, тільки все починалось і звичайно був великий недорід. У 22-29-му році була велика засуха і дійсно був недорід. Республіка, Союз був ще молодий, іще не знав за, що взятися, от і таким чином оголосили, оголосили збір всього срібла і золота, яке було в Україні для того, щоб захистити нову державу, для того, щоб поправити її економічне становище і от у цю хвилю голоду вливається мій дідусь. Оце посередині мій дідусь, солдат царської армії, парадного Миколаївського полку, який приймав паради у Москві, це він сфотографований уже в Петрограді, коли війна доходила до самого краю, то тоді цар Микола забрав цей полк із собою для захисту північної столиці. Так от цей дідусь маючи нагод більше, ніж мав Чапаєв і Жуков, так хотів землю обробляти, так він припадав до землі, коли вернувся поранений в Україну в своє рідне село, і так він обробляв ту землю, що не міг нарадуватися тій, тому процесу, який він виконував на цій землі. Він виростив врожай, в 32-33-му році, в 32-му році зібрали урожай, каже бабуся моя такий, шо стеля прогиналась і от пішла колективізація, пішло повне розкулаченя, от розкуркулення. Мій дідусь, щоб не бути розкуркуленим, віддав на користь колгоспу, написав сам добровільно заяву, віддав колгоспу 9 десятин землі, бо саме тоді одержували на душу населення скільки землі, бо в якійсь там кількості десятин, одвіз декілька підвод хліба, увесь тей, шо він зібрав на полі, одвіз у колгосп дійну худобу. сільськогосподарський реманент, одвіз воза, одвів коня. Каже, прийшов він після цього всього, та й, каже сказав «Хух, тепер мене не розкуркулять і не одвезуть туди на Соловки. Я якщо загину, то загину з сім’єю тут, на цій землі». Це була велика трагедія. Уявіть собі, коли людина залишилась абсолютно без нічого. Голод змусив його, призвів до того, що його мама вмерла од голоду. Сім’я його, одного брата вимерла 5 чоловік, іншого брата вимерла 5 чоловік, 10 чоловік і бабуся. А мама моя, змушена була, як я вже казала, йти у радгосп, щоб там рятуватися від голоду. І от вона за 9 кілометрів носила дідусеві, бабусі і меншому брату їжу. Вона збирала, бідончик в неї такий був, і вона збирала туди залишки їжі із тарілок. Вона посудомийнецею була, із тарілок вона збирала, збирала оце все, що залишалось на тарілках, а потім каже, їй повариха давала  грудку каші туди, або ополоник борщу туди, доливала до того бідончика. І таким чином вночі, щоб ніхто не бачив, моя мама несла цю їжу для того, щоб прогодувати свою сім’ю. І от одного разу під час такої подорожі, її зустрічає об’їжчик, він вже видно примітив чим вона занімається. Він сказав покажи бідончик, вона показала, він понюхав і сказав: «Виливай». Ну звичайно з нагайкою, звичайно на коні, звичайно сильний. Каже «Раді Бога, я все вилила, добре шо він хоть не подав у суд і мене не засудили». Ось вам такий був вихід, така була боротьба, щоб вижити із тієї, із того страшного пекла, в яке вони попали. Пухлі були всі, моя прабабуся померла і ходила підвода і вже бачили, хто такий що ось-ось доконає, що ось вмре, просто так брали за руки, за ноги, кидали на підводу, на мертвяків, вивозили на кладовище. І коли, я вже з бабусею пішла на кладовище, шукати могилку своєї прабабуся, ми її не знайшли, того що всі були пухлі, ніхто мою прабабусю на кладовищі не похоронив, де її закопали, як її закопали невідомо. Ось вам такий штрих із голоду 32-33-го року. Що стосується голоду 46-47-го року. Це вже я була учасницею цього голоду. От уявіть собі. Іде урок, я учениця 5-го класу. Учителька розказує, як хан Батий напав на Київську Русь, як він тут завойовував Київ, як він тут усе громив, як усе трощив, а я сиджу і думаю «Господи, хоть би мені кусочок хлібця», вона знову щось розказує, а в мене оці сприйняття історичних сторінок весь час «Господи, хоть би мені понюхати того, хай би не з’їсти, хоть би понюхати того хлібця». На слідуючому уроці і ще щось розказує учителька, розказує про ботаніку, розказує, подає матеріал, а в мене картина перед очима, ось моя бабуся замісила діжу, ви знаєте, отака діжа, це така діжечка, де замісюють тісто, от вона місить-місить ту діжу, а потім стоять отак десять форм металевих і вона в кожну форму кладе тісто, кладе тісто, учителька розказує урок, а я оцю картинку. Вона наклала десять цих форм і каже «Ніна, носи мені у піч», там розгорнула жар, у неї така лопата, як у, на яку вона ставить цю хлібину, паляницю. І вона посилає в піч цю паляницю, а я ношу, мені десь 5-6 років. Ну я цю хлібинку піднімаю, ношу, от. Ох, пахне цей хліб. Учителька розказує, розказує географію, учителька розказує ще щось, а у мене пахне цей хліб. Ви знаєте, він до того пахне, шо отак сидиш на уроці і отут у животі відчувається як, мабуть, стінка до стінки шлунок притискується і, мабуть, самі себе їдять, настільки, що здається, от зараз впадеш в обморок, ось зараз все закінчиться, ось зараз зупиниться життя. Ну серед отакої, серед отакого марення, серед отакого, отаких голодних мук, дійшло до того, шо у нас у класі, десь на початку було чоловік 30, а може 35. Уже у січні місяці, це 46 ще, в 47-му році десь залишилося 7 хлопчиків і 7 дівчаток. Дітей інших розбирали батьки, розбирали батьки, влаштовували в фзу, фзн (фзн – фабрично-заводське навчання), там де годують, там де одягають. От, ну я залишилася в школі, нас 7 дівчаток, 7 хлопчиків. Ну і коли голова сільради і рада сільська опинилися перед фактом, шо діти зникають, шо школу можуть закрити, вони рішили організувати якісь сніданки. І от до мене вчителька підходить, класний керівник і каже: «Ніна, тут у школі почнуть давати сніданки, от, но ми посовєтовались і рішили тобі сніданка не давать», а я так стою і кажу: «А чого?», «Ну ми подумали і в тебе пичка величенька, ми рішили, шо ти не умреш од голоду», ну в мене сльози так бризь і я заплакала. Я кажу: «А тільки в мене пичка величенька?». Нас 7 хлопчиків, 7 дівчаток, а вона каже: «Та ні, ще в Альоші Удовиченка також пичка величенька». Ви знаєте, оця антропологія, оця побудова нашого черепа, оці скули, оця голова величенька, оця пичка, ну це, я не знаю, як пояснити, от мої колеги, мої вчителі, вони зможуть якось оце пояснити вам. Я також не могла цього збагнути, не могла пояснити. Прибігла я додому, вся в сльозах, голодна, от. Мене мама отак от вхватила, бабуся: «Я зараз піду, он наш дід все одвіз у колгосп, перший в колгосп вступив і тепер його онуці немає сніданка, нема нічого, як це, та я, та я, та я на кулак, на кулак», пішла розправлятись. Ну а мама так мене обняла і каже: «Моя дитина, тепер якшо тебе покличуть до тих виписаних сніданків, ти не підходь, ти одійди, шоб тобі і не пахло, поки я жива, ти не вмреш, а вмиратиму я, тоді вже і помиратимеш ти». Моя мама 6 разів, уявіть собі, 6 разів у грудень і січень з’їздила в західну Україну, вивезла з дому все, що було у скрині в неї, одяг, шо було у скрині у її мами, моєї бабусі, який був інвентар, останній вона одвезла хомут, коли дідусь оддавався в колгосп, десь там той хомут завалявся, одвезла все і от усе це везлося туди на даху поїзда, а верталася вона із чувалом картоплі і з чувалом зерна також на даху.

Коли йшла мова про голод, я весь час думала, як мені віддячити тим західним українцям, які, коли приїжджала моя мама із цією групою, ну в них же, по різних селах вони були, до кого б вони не постукали «Ми із східної України», «Заходьте люди добрі», заходять люди у хату, господар цієї хати бере оберемок соломи, розстеляє по долівці, кладе якусь ряднину, «лягайте» і вони, як прийшли, покотом не роздіваючись лягали, вранці вони просипаються, а на столі уже парує картопля в мундирах, цибулина, може коли не-будь і кусочок хліба, і кусочок сала. І я весь час думала, як мені цим людям відплатити, як мені сказати їм спасибі, шо саме завдяки оцим людям, не учительці своїй, яка залишила мене без куска хліба, не комусь іншому, а саме оцим людям, західним українцям я вдячна за те, шо стою перед вами і що можу сказати слово подяки оцьому благородному народу. Хотіла показати, так от я хотіла, ну в мене там написано, ну я якось не те, не по плану. Я хотіла вам розказати про 4-ох мам, які по різному ведуть себе із своїми дітьми, коли нападає отака напасть як голод. Одна мама – це моя мама, вона мене так рятувала, друга мама – це моя учителька, у неї було двоє дітей, і от коли ми вже повиростали, її дочка каже: «Ой, Ніна, ми так бідували в 46-47-му, так голодували, шо якби не ті сніданки, шо давали в школі, ми б, мабуть, померли, от, крім того ввечері мама нам приносила по пайочку Славіку і мені», а я так думаю, це ж один Альошин з великою пичкою, а другий мій, також з великою пичкою. От наші пички допомогли вижити цим діткам. Я не засуджую цю маму, я її не ганю, я її стільки при дорослому моєму житті, при моєму статусі зауча школи і директора школи, я була заучем і директором школи робітничої молоді, я докладала всіх зусиль, щоб допомогти цій сім’ї, ну це вже інша тема, інша розмова, може наприкінці я якось розкажу. Це друга мама. Третя мама – це сусідка, сусідка, но це 33-ій рік, жили вони, Каліновна, Федосія Каліновна із своїм чоловіком Льовкою, жили вони, було в них троє діток. Один Ванєчка старшенький і двоє меншеньких. Голод, нема чого їсти і от уже через багато років я взнала, шо вони вдвох меншеньких діток напоїли маковим напоєм, зварили, з’їли і таким чином, Бог дав, Бог забрав, буде сила і ще дітки появляться.

А для чого?

Щоб померли, а мертвих вони потім розчленили, зварили і з’їли. Ну отак було. І цей син, шо родився уже в 34-му році, він був мій однокласник Федір. Він не видержав тої голодовки 46-47-го року, йому дали ФЗН, він вивчився, став ковалем, став працювати на Луганському заводі «Октябырськой революции» коваль, кує, кує і викував собі золоту медаль Героя соціалістичної праці. Став він депутатом Верховної ради Української радянської соціалістичної республіки. І от я чула його по телевізору, як же ж він розхвалював радянську владу, ну він там, я не знаю чи він зараз живий чи ні, в нас стосунки розірвалися. Він мене не сприйняв. Він, мабуть, і досі не знає, шо його двох меншеньких братів його батьки з’їли.

Ми вчилися за комуністичною ідеологією. Але не тільки це, ось у мене іще зошити є. Це зошит, зошит з української мови, от, зошит з української мови, ну тут знову все про Сталіна «Піснею про Сталіна починаймо день, кращих ми не знаємо на Землі пісень, у країні Сталіна, у країні Рад, ми ростем за Сталіним, як за раєм сад». От я вам зараз, тепер прочитаю, як же діти росли і зростали у країні Рад. Це мій чоловік написав на честь прощення з мамою: «Плачет горькими слезам словно чувствуя беду, уходила в стужу мама, уходила как в бреду, уходя вернутся снова обещали мне глаза, всем время гирей 100-пудовой раздавило те слова, обещала что вернёшься, когда вишни отцветут, но и спелые колосья не спешат тебя вернуть, унесла свой образ мама и в рождественский мороз, долго ждать тебя родная, что аж чуточку подрос, ждал я ждал когда вернешься, плакать не хватало сил, но прошла зима и осень, нет тебя и я один». І ось цих дітей все таки підібрали і забрали до дитячого будинку. Ось його спогад про цей час, «посивілий спогад» він пише: «Оце та хата й вікна ті, садиба так знайома, отут сидів я в заперті, коли лишався дома, я пам’ятаю ту війну, село, людей знайомих, як страшно голод в ту війну, в роках тих 40-х, були тут схилені тени і кучугури снігу, тут пухли дочки і сини, і я конав між ними, та не загинуло в мені, хоч як було вже гірко, збирали пухлих у селі й одвозили в Охтирку…», Охтирка – це таке село на Сумщині «… там мили всіх, шкребли, по-троху годували, так в 47-ий по війні на ноги ми ставали», і от мій чоловік у 2008 році вирішив приїхати у той дитячий будинок, де він виростав, зустрів він там свою учительку, яка його добре запам’ятала і подружилася з ним, і він сфотографувався з нею, і сталося так, шо та учителька померла у січні місяці, а мій чоловік помер у квітні місяці. Ну ось він завжди з великою подякою згадував той дитячий будинок, там в дитячому будинку можна було діткам бути тільки до 14 років. Після 14 років їх відправляли на фабрично-заводське навчання, так і його відправили в місто Єнакієво, де народився Янукович наш достопочтений президент. Звідти їх одправили на цілину і він на тій цілині весь час думав, як же ж йому вернутися в Україну, де завгодно, ким завгодно, кізяки з-під скотини прибирати, свиней годувати, но тільки б бути на Україні. Залишив він там трудову книжку, но перекладних у провідниць просився, на нього звертали увагу це провідниці, десь там його ховали, таким чином він приїхав в Україну.

І ось коли я пишу, а пишу я про Голодомор і кажу: «Якщо не віриш мені, то прочитай оцю статтю» і тут один прийшов до мене в редакцію і каже: «Ось я почув, що це голод був штучний, скажіть, 46-47-го, ось хоча би один аргумент з багатьох»: «Знаючи про голод в Україні наші співвітчизники в Канаді зібрали велику кількість продовольства, завантажені кораблі вирушили до Одеси, але тут одмовилися приймати цю гуманітарну допомогу і відповіди, що «у нас нет никакого голода», кораблі постояли декілька днів, потім один із них причалив до румунського порту «Констанція», румуни розвантажували судна протягом місяця брали собі хто скільки зміг борошна, круп, макаронів та інше, хоча в тій державі голоду не було, я тоді перебував там на службі в складі військ, які в 45-му році повернулися з Австрії, демобілізувалися в березні 47-го року». Ну і він розказує, коли вони вже перебрели на українську територію, то стали із поїзда і побачили масу людей, одні лежали пухлі, умирали, другі простягали руку «Дайте хлібця», ось таку картину побачили в 46-му році наші воїни, які розбили фашистську гідру, а голод в Україні перемогти не змогли. І на завершення я хочу сказати, що голод, голод – це страшніше війни, коли голод виникає, так як в блокадному Ленінграді, це був голод, не Голодомор, це був голод блокадний, а коли ось так урожай, коли ось так знищують населення, а потім ще натомість вимерлого українського населення присилають з Білогородської, Курської та інших губерній росіян і які кажуть «Мы тут хазяева», а потім кричать «Путин освободи нас, помоги нам», вибачте це великий злочин проти українського народу. Слава Україні!

Героям Слава!