1. Місце запису: село Вільховець Звенигородський район Черкаська область;
2. Дата запису: 14 липня 2002 року;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Томіленко Олена Михайлівна, 1940 р.н., народилася в селі Вільховець Звенигородського району Черкаської області.

Під час масового штучного голоду 1946-1947 років проживала в селі Вільховець Звенигородського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Я сама, конєшно, мало помню, але шось розказати можу. Ми жили тоді з матір`ю вдвох в селі Вільховець. Батька не було, він ше на войні загинув. Нам було дуже сутужно, але в нас хата стояла зразу коло лісу. Ліс дуж здоровий тоді був, не те, шо щас. Там ше в войну партізани ховались. Война нас дуже зацепила. В нас біля хати ше два танка стояло, то люди їх геть розібрали. А в лісі було багато грибів всяких ягод. Моя мати добре знала, шо можна їсти, а шо нє. То ми ото бувало, як підем на цілий день, особінно літом, то й назбираєм шось поїсти. Моя мати всігда людям помагала, особінно дітям. Сама, бувало, не доїсть, а людям одасть. Голодували сильно, бо забирали навіть послєдні зернинки разом з мусором. В нас була коза, але ми її не зарізали, бо вона давала непогане молоко і, в принципі, благодаря тій козі, ми й вижили. В селі страшне, що робилось: і людей їли і красти було обичним явлєнієм. Власті на це все закривали глаза, казали, шо ми самі в всьому винуваті. Хоча ми й самі не знали – в чому ж це ми винні. Діти й взрослі ходили по селу як прівідєнія: одні кістки стирчали. Більша половина населення вимерла. Особєнно жалко було дітей, вони ж так нічого в цьому житті й не побачили… 

1. Місце запису: місто Ватутіне Звенигородського району Черкаської області;
2. Дата запису: 14 липня 2002 року;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Томіленко Микола Лукич, 1945 р.н., народився в селі Мизинівка Звенигородського району Черкаської області.

Під час масового штучного голоду 1946-1947 років проживав в селі Мизинівка Звенигородського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Мені ше моя мати розказувала, я тоді ше тоді малий був. Ховали все с`єдобне. Але приходили начальники з вєдомства і все забирали. А крім мене ше сестра старша була. Їй тоді п`ятнадцять год було, Царство їй небесне. То вона з подружками ходила на колхозне поле, коли як раз кукурудзиння збирали. То вони іногда по 20 качанів приносили, то було таке щастя. Мати удома з тої кукурудзи нам коржики на воді в грубі пекла, а ше суп варила. То ми так його потрошки їли. Каструлі десь на неділю хватало. Найтрудніше було весною 47-го. Ходили в ліс, шоб назбирати коріння, надерти кори або назбирати прологодніх жолужів, але то був такий наїдок – що хай воно сказиться! Бувало сидю в дворі, а в животі так бурчить, шо аж в Звенигородці чути. В сестри Каті аж гастрит розвився. Батько мій з другими мужиками поїхав товарняку в Западну Україну, бо казали, шо там люди багаче живуть. Поїхав місця через чотири, ми думали, шо він вже помер десь там. Привіз батько маленьку торбинку пшона і ше там шось, бо в поїзді дуже провіряли і все забирали с`єдобне. А ше пшоно він і полі під досками заховав. Првда. Воно там намокло і попріло, але сьо равно ми хоть трохи поїли. Ше мама казала, шо баба Галька (кума) з другимим бабами притягли з колхозної свалки дохлу коняку, та таку худу, шо аж ребра зтирчали, то й намтрохи кісток принесла, бо мені треба було хоч іногда шось жидке їсти. Мати мені ті кістки потрошки мені проварювала, як бульйон. Хоча й врожай був непоганий в том году, але все підчисту забирали прямо на полі. Сестра просила, шоб залишили хоть шось, бо я ж манюсінький був, а вони, Господи, сказили, шо це гумонітарна помощ в Америку, в нас, тіпа, і так є шо їсти… Ті хати, де люди повмирали, потрохи розкрадували. Виносили все, шо можна. Даже рами і двері знімали на розтопку. А на щот людоїдства, то в нас в селі тільки один случай був, по крайній мєрі це точно було ізвєсно. Там, одним словом, скраю, коло клабіща, жили якісь приблудні люди, тіпа бомжів чи циган… то вони на кладбіщі одкопували незавно захоронених мертв`яків і якось їх там готували й їли, але їх там хтось підглянув на кладбіщі, розказав в селі, то вони втікли в Золотоношу. А потом вже на такі случаї вніманія не обращали. Це було обичне явлєніє. Була в нас річка в селі, і зараз є, та така була річка – корміліці (р. Гнилий Тікач), ото ми зразу рибой годувались, а потом там все взяли під охрану (даже в ночі охраняли), казали, шо в столиці Кієві нема людям продуктів і ми должні їх піддержувать. Корочче, річка, а з нею і риба, як варіянт їжі одпали. Жили як в запрєтній зоні. За всіма слідили, хто куди пішов, хто шо поніс, а еяких за те, шо шось приховали о власті, забирали «куди нада». Наш голова колгозу (колгосп «Ленінська іскра»), як його там? А! Леонідович, кажеться, обіщав, що з нового укосу постарається приховать 2-3 мішки і поділити в селі, але хтось на нього доложив, якийсь сраколиз, шоб йому печінки посохли, і нашого дарагого Льоню забрали в район на розбіратєльство. … Багато людей (хто здоровший був) поїхали на Запад, а то ше більше померло, а кому шо хто й «поміг» померти. Всяке було, лучче й не казать. Оце, клонюся своїй покойній матері, шо нас тоді якось витягла з цьої «вертушки», а то б зараз я з тобою не говорив би, та й тебе на світі б не було. Це ти зараз носом крутиш; сала не їси, того не їси, а тоді б ти так не перебирала б, я щас. Людські потєрі тоді великі були в селі.до голоду було десь півтори тисячі в селі, а після чоловік 500 осталось, от так от. Повимирали, шо аж ховати не було де. Бувало проїдуть по селу на грузовій воєнній машині, позкладають померлих штабелями, як дрова, потом вириють яму 2х3 і позкидають туди усіх без розбору… А в нас були ше в селі куркулі. Боркош була їхня хвамілія. Всі їм завідували, шо вони такі багаті. Бо в Петра Боркуша були знакомі на високому посту в районі, то їх не трогали. Велика в них сім`я була. Оце Петро та жінка його Лєнка, та діти, п`ятеро, а ше тьоща Петрова, Лэнкина мати, баба Олька. То все їм, наче, нічого жилося, поки їхній знакомий не полетів з того районного поста, а став вмєстро нього якийсь начальник з Умані, то пришли до Боркошів з пров`єркою та й позабирали все добро, даже солому й сіно. То з них тільки й живих осталось, що Лєнка та двоє синів – Ванька і Сірожка. А ше там случай був, шо в якійсь багатій сім`ї всі повмирали в хаті, а осталась тільки одна дитина в живих. То коли приїхали кадовщіки, щоб «похоронить» трупи, то хотіли й її затрати. А вона каже, шо куди ви мене берете, я ше ж жива, а вони, то шо ми за тобою будем завтра, всьо равно, заїжжать. Але не взяли її з собою. То вона до сіх пор жива. Зараз десь в Криму в дочки й зятя живе. Одним словом, тяжко було. Про сахар, чи другі канхвети, даже не мічтали. Сестрі хтось дав перегнившого бурачка, то вони з матір`ю прорізали його тоненько, та й спекли в грубі, отов нас були такі канхвети. Це зараз всякі жувачки, барбариси, чупа-чупси, а тоді… Ех… Це, шо я тобі розказую, я ж сам не помню, це мені матір з Катьою розказували. Хоч щас люди плачуть, шо погано жить, і шо все таке дороге, і шо така власть погана, а попробували б вони тоді вижить…

1. Місце запису: село Стара Буда Звенигородський район Черкаська область;
2. Дата запису: 3 серпня 2002 року;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Гарковенко Степан Володимирович, 1926 р.н., народився в селі  Попівка Звенигородського району Черкаської області;

Під час масового штучного голоду 1946-1947 років проживав в селі  Попівка Звенигородського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Жили в час мору ми з родиною в селі Попівка. Моїй мамі було дуже важко з трьома дітьми. Батько загинув на войні. Мені вже 16 років було. Я був найстарший і був за хазяїна замість батька. Жили ми й до голоду небагато, бо война висмоктала всі соки, а коли ше й похоронка на батька прийшла, то в матері зовсім руки опустились. Коли приходили з перевіркою, то вийшли майже з нічим, бо в нас і так нічого не було. Забрали посадкової картошки пару відер та ше проса трохи. Мама плакала й просила, шоб пожаліли бідну вдову, в якої чоловік на фронті загинув, то вони нам чашку проса (!) лишили. Зимою ми поїли всіх мишей та горобців (які жили в нас під стріхою). Горобці були такі худючі – одне пір’я. Бувала днів за п’ять сиділи на одній воді. Моя менша сестра померла від апендициту, а брат Сашко застудився на морозі (ми ходили з ганчірками на ногах) і від температури згорів. Ми з мамою обдирали кору з дерев, товкли її в макогоні і мати варила кашу. Так ми на тій корі й вижили. Досі згадую ті времєна із содроганієм.

1. Місце запису: село Стара Буда Звенигородський район Черкаська область;
2. Дата запису: 1 серпня 2001 року;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Петріченко Марія Архипівна, 1912 р.н., народилася в селі Стара Буда Звенигородського району Черкаської області.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Стара Буда Звенигородського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Оце, гонуко, приспічило тобі це кошмар узнать. Дай боже, шоб ти й діти твої,  такого не бачили й не чуствовали… Тоді я з чоловіком і донькою Ніною (тіткою твоєю) жили тут в селі. Село в нас і тоді бідне та мале було. Вся молодьож після школи зразу в город тікала, були тільки старіки та дітки манюні. Я робила фельдшеркою в дєтском садіку, а чоловік мій – конюхом в колгоспі. То коли в триццять третьому году почалась голодовка, то діти всадік неходили, бо не було їх там чим кормить, то й мене з роботи вигнали. Їсти не було чого взагалі. Ото вирили «баландюху» з трави та ше я коржі з тирси пекла на воді. А в мене кума Танька Морозна була, вона зараз в Польші в дочки зятя живе. То Танька колись прийшла позичити в мене каструлю. Я їй дала ту каструлю, а вона пішла собі. А я згадала, шо кришка до каструлі там малувата, то й пішла до неї, шоб помінять на більшу. Заходю, а в неї в сінях все, кров`ю заляпано, геть даже на вікнах кров була. Харашо, шо я фельдшеркою була, то до крові привична вже, а то б, навєрно, в обморок впала б… заходю до неї  кухню, а там мнясо вариться в моїй каструлі. Питаю, шо за мнясо, а вона сказала, шо це вони знашли мертву козу та й варять оце, бо вже від голоду синюшні ходять. А я бачу, шо в каструлі п`яточка дитяча зтирчить, я закричала та й з хати вибігла, єлі-єлі до пам`яті пришла. Виявилось, то вони заманили якесь мале циганча, їх тоді багато на селі було, та й зарубали його. Танька й мені хотіла дати трохи мняса, а я отказалась, бо всю жизнь дітей в садіку лічила, а тут… Не захотіла, бо не могла тоді б з таким тавром на серці ходить. А в сорок сьомому тоже страшно було, хоч вже й не так, як в триццять третьому. Їли все, шо можна й не можна було. Приходили якісь люди, та все виукуали й винюхували, всі кутки обнишпорювали і на горищі тоже. Коли все, шо було забрали, то ше й в туалеті провіряли, «з чим ми туди ходим», а побачили, то більше не заходили. А в нас же ж хата недалеко од цвинтаря, то страшно було дивитися, як туди купами людей возять, а потім ті молили розкопували голодні люди, шо вони з тими трупами робили – можна тільки догадуваться. Страх та й годі! Дай Боже, тобі та й нікому такого не пережить…

1. Місце запису: село Стара Буда Звенигородський район Черкаська область;
2. Дата запису: 03 серпня 2002 року;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Гаркавенко Катерина Дмитрівна, 1940 р.н., народилася в селі Стара Буда Звенигородського району Черкаської області.

Під час масового штучного голоду 1946-1947 років проживала в селі Стара Буда Звенигородського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Мама казала, що цей голод був створений штучно. Врожай був непоганий, люди почали вже відходити від війни. Почалася відбудова села, люди покращували свій побут, а тут тобі – нова біда. Наша хато стояла якраз посередині села, а обшуки почали проводити з крайніх хат, тому ми з батьком встигли приховати борошно, крупи на горищі в старих речах. Але ж ми не думали, що обшукуватимуть так ретельно. Мої батьки працювали в колгоспі. Батько був зоотехніком, а мама була біля малих телят. Коли з колгоспу повивозили всю худобу та позабирали всі корми, то почали ходити по сім’ях колгоспників з перевірками. Виявилося, що в колгоспі була якась “недостача”, і нашого голову довго тягали по інстанціях і вибивали з нього, де він приховав продовольство од властей. Більше ми його не бачили. З перевірками ходили мало не щодня. Забирали не тільки продовольство, але й одяг, хатні речі, знімали з жінок обручки й дешеві сережки. Харчувалися ми здебільшого листям, травою, глеєм з вишень, коріннями… Забули смак справжнього хліба. Люди по селу майже не ходили, бо не мали на це сил. Сиділи, здебільшого, по хатах з виряченими од голоду очима й зі здутими животами. Якось кілька чоловік з нашого села спробували пограбувати склад, куди на деякий час звозили награбоване у селян добро. Вони сокирами зарубали охоронців і залізли на склад. Але коли вони зайшли всередину, то почали жадно їсти зерно. На ранок їх знайшли в тому ж складі мертвими. Від того, що вони понаїдалися після тривалого невиживання їжі, вони померли. Всі троє. Їх тіла комсомольці почепили в центрі села біля клубу, якраз біля нашої хати, а на грудях в них висіли таблички: “Вони хотіли обікрасти Батьківщину…”. Ті таблички й досі мерехтять у мене перед очима. Люди мерли прямо на вулиці. Криниці були завалені трупами,- то топилися люди, яким уже було несила терпіти такі муки. В жінок народжувались мертві діти, а якщо вони народжувалися живими, то через годину помирали. Під час голоду народилось четверо дітей на селі, але ні вони, ні їхні матері не виживали. Деякі батьки відрізали собі пальці ніг, щоб хоч якось нагодувати своїх дітей. Це було страшно… Не знаю, як ми тоді вижили…. Зараз теж сутужно жити, але хоч є свій огород, та якесь хазяйство, тай син (він живе у Києві) помагає нам, старикам.

1. Місце запису: місто Звенигородка Звенигородського району Черкаської області;
2. Дата запису: 03 серпня 2002 року;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Христюк Василь Миколайович 1930 р.н., народився в місті Умань Черкаської області.

Під час масового штучного голоду 1946-1947 років проживав в місті Умань Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Я вже тоді дорослий був. Робив до армії грузчиком в магазині. Жили ми в Умані. Крім мене в сім’ї ще малий брат Микола був. Мати з батьком робили на заводі. Коли почався голод в 47-му, то зразу це не дуже ощущалось, як в селі. Просто менше стало карточок на продукти, скрізь стояли черги в магазинах. Я тоді вмудрявся якось в своєму магазині по блату доставать, а потом в нашому домі (ми жили в часному домі) почали з’являтись енкаведешники і комсомольці, та все питали чим ми харчуємося, що вирощуємо на городі і т. д. Вони забрали всі запаси з комори і з погріба і пішли. Завод, де робили батьки почав робити на половину мощності, і моїх батька з матір’ю сократили. Карточок на продукти нам більше не давали. Води не було, бо Умань стоїть на граніті, і її включали (воду) десь на минут десять і то вона була ржава і пить її не можна було. Мати спочатку ходила по знайомих та сусідах і випрошувала недоїдки, якими ми потім харчувалися. В мого батька був воєнний товариш, який жив в Жовкві (Зх. Україна), він написав тому товаришеві пісьмо і попросився до нього на время, поки закончиться голодовка. Але чи то лист не дійшов, чи то товариш не захотів відписувати, але ми так туди і не поїхали. Деякі уманчани ходили по приватних оселях і крали все, шо можна, а іноді й хазяїв вбивали. Ми все більше синіли від голоду. Половили всіх мишей і поїли. Мати нам запарювала солому з обмішкою, а батько якось умудрявся вкрасти жому, то ми так його і їли. Ще їли кропиву, лободу, всяке листя, траву, всяких білок… Да-а, страшно було. Ті люди, які піддержували раніше Сталіна – тепер кляли і матюкали його, як могли. Наші сусіди, які ще робили на заводі, получали хлібні карточки: то по тих карточках полагалось по 200 грамів хліба на кожного,то коли вони нам принесли маленького сухарика, то мати вже й не знала, чим оддячити… Досі помню смак того сухаря,мені здавалося, шо нічого вкуснішого не було на світі… Батьки повиносили вже все найцінніше з хати, шоб обміняти на шось поживне, але тоді їжа цінилась вище за золото. Мати тоді обміняла своє майже нове пальто, яке їй батько мій подарував на іменини,на 2 стакани гречки, то вона ту гречку варила по столовій ложці в день. Ми з братом ставили ловушки на ворон і на голубів, якщо шось і попадалось, то мати варила нам бульйон – то був прям празднік… От так от. Але ми всі, благодаря Богу, вижили. Але майже всі родичі на селі наші повимирали, ми навіть не знаємо де вони поховані, шоб піти та хоч квіти на могилу поставити та випити й пом’янути їх невинні душі.

1. Місце запису: село Гордашівка Тальнівський район Черкаська область;
2. Дата запису: 21.07.2002 року;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Поліщук Петро Кузьмович, 1927 р.н., народився в селі Гордашівка Тальнівського району Черкаської області.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Гордашівка Тальнівського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Голод 1932 – 1933 рр.

В голод їсти тільки за все хотілося, а не було чого. Літом збирали равликів, ракушки, жаб ловили і рибу в ставку чи в річці ( р. Гірський Тікич). Оце назбираємо, наморожимо та й наїмося. Трава, листя – все йшло в хід, з усього їсти варили. Зимою було багато хуже. Шукали в землі відмерзлу бараболю. В льоху вже не було ні огірків квашених, ні помідорів все з’їлося бігом. В нас в сім’ї вже тоді діти були взрослі, а в тих сім’ях, де було малі діти, там страшніше. Не виживали новонароджені, не було чим їх кормити, та й дорослі вмирали. Стільки  мерців було, що не ховали, а скидали в яму і присипали землею. Чули люди, що в Україні нашій людей з’їдали. Страшно як!Хай більше не буде такого.

Голод 1946-1947 рр.

Тож голод був, а ще після війни так вобще. Матері залишилися з дітьми самі, вони справжні герої, бо їм вдалося виростити і вигодувати дітей. Спасіба їм за те, що вони для всіх нас, своїх дітей робили, самі не їли  – дітям віддавали. Я вже був парубком, а їв як маля. Після війни рідних залишилось небагато і боявся, що голод забере нас всіх. Але вижили, хоть і їли траву, кору. Знесилені працювати не могли добре на городі, хоч що там було робити як він був пустий? Сіяти не було чого, не засадили нічим, в землю нічого не кинули. Були люди лишали, ховали щось на весну, то як приходили звідти, знаходили, забирали все. Матері на коліна подали, ноги цілували, а ніхто не змилувався. А їсти ж всі хтять. Забирали і йшли, сміялись з нас, могли і набити.

1. Місце запису: село Гордашівка Тальнівський район Черкаська область;
2. Дата запису: 29.08.2002 року;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Комар Іван Павлович, 1930 р.н., народився в селі Гордашівка Тальнівського району Черкаської області.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Гордашівка Тальнівського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Голод 1932 – 1933 рр.

Не знаю я чи можу розказати щось про цей голод, мені чи тоді було 2 роки, так що я нічого не пам’ятаю. Тільки знаю, що не було чого їсти. Батько працював, а мати нас гляділа. Знаю, що було важко, діти голодні спати не хотіла. То мама вмочувала якусь ганчірку в горілку в клала в рот дітям. Так вони хоть засинали, та й спали довго, менше морочили. Ще мама розказувала, що ми, діти, були вредні, то їсти хотіли, що були невеселі, плакали часто.

Голод 1946 – 1947 рр. 

Цей голод я помню і не забуду. Та хіба ж один голод відлічається від другого? Хіба що це було після війни. В селі було мало чоловіків і хлопців, і наша мама осталась одна, батько наш не вернувся, не знаємо точно де й погиб. Розруха була, людей в селі стало менше, жінки робили чоловічу роботу. Ті в кого не було чоловіка завідували тім, в кого повернувся з війни даше ранений. В коморах було пусто, в погрібі позабирали все і поїли, в хліві скотини не було. Все поїли, то були б у нас все позабирали, а давати ніхто нічого не давав.

1. Місце запису: село Гордашівка Тальнівський район Черкаська область;
2. Дата запису: 22.08.2002 року;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Поліщук Поліна Степанівна, 1931 р.н., народилася в селі Гордашівка Тальнівського району Черкаської області.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Гордашівка Тальнівського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Голодомор 1932-1933 рр.

Не знаю як я і вижила, стільки ж дітей померло. Тьотя казали, що молока не було в матерів, а в нас в хаті була козочка її ховали. Так тьотя ту козу доїла і давала мені молока. А ще якось я була заслабла, то думали, що не виживу. Наш сусід дав нам зерна, казали, що він його вкрав, мама і тьотя змололи і кілька днів у нас був хліб. Мені розжовували, вмокали в молоко і я так їла. А потім козу зарізали і з’їли. Стало ще гірше. Я цього всього не пам’ятаю, але мені розказували і тьотя, як ще жива була, і мама. В нас всі вижили, а на ті стороні в селі були сім’ї, де вмирали, а особенно дітки. Спасіба Богу, що не дав мені померти.

Голод 1946 – 1947 рр.

Страшно було, я все понімала і помню як мама молилася і плакала, просила Бога, щоб послав хліб нам насущий і нас замовляла молитися.Станемо всі на коліна перед образом і молимося до сліз. А хліба того нема. Що було в льоху і коморі поз’їдали, а що в хліві не встигли – забрали. У війну як треба було, то солдатам давали, ділилися. А це вже після війни самі приходили і забирали все, а війна ж вже кончилась. У війну горя було, скільки батьків погибло і чоловіків, братів. Ми їм тоді готові були все віддати. А як прийшлося нам, то ніхто і не поміг. Радянська влада? Та хіба ж вони знали, що люди з голоду пухнуть. Якби знали то хоть хліба дали б і не розрішили забирати в нас їжу.

1. Місце запису: село Гордашівка Тальнівський район Черкаська область;
2. Дата запису: 21.07.2002 року;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Гоменюк Ялина Федосівна, 1929 р.н., народилася в селі Гордашівка Тальнівського району Черкаської області.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Гордашівка Тальнівського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Питання 1. Голод 1932-1933 років.

Ну шо про голод розказувати, голод того і голод, що не було хліба, картоплі, не було такого як зараз ковбаси різні, хліб всякий, пірожени. Тоді хотілося тільки хлібчика, а мняса вобще не було. Я тоді ще мала була, але мама казали, що як я їсти хотіла, а мені не давали, то я плакала. А пізніше вже не плакала, бо сил не було. Як трохи коли поїмо, то гралися. Ляльок робили з ганчірок, а зараз ці кукли Барбі, таких грошей стоять, кому вони треба. Нам хватало тих ляльок. Оце тільки і поїмо, що по пляцку ходили, в квача гралися старші діти, даже весело було іногда. Але найбільше помню, що їсти хотілося, всі шукали, що поїсти. Жаб ловоили, жарили і їли. А риба, мама казали, по празниках літом була.

Питання 2. Голодомор 1946-1947.

Страхіття було, я вже була доросла, худяща. Тоді не було таких бравих молодиць, всі були сухі, кістками тарахкотіли. Ми бігали збирали де які колоски, де картоплина. Хліба не було, а як пекли, то хіба ж то хліб? Кидали лушпастки, а як мука яке сіре було, то вже було добре. Та з чого тої муки зробиш? Все що було в людей в коморах, забирали комзами, всі мішки позабирали, весною не було чого садити в землю.  Якось у нас десь взялася буханка хліба, ми її розділили на всіх, а мій брат взяв, та й з’їв ще два куски. Як мама його лаяли! І в куток ставили, а він потім ще днів зкілька нічого не їв, бо стидно було.